Террі Пратчетт - Батько Вепр, Террі Пратчетт

видно.[10] Фейрі — усього лиш надприродна істота, яка призначена забирати або — як у випадку з маленькою істотою, що просто зараз підіймається водостічною трубою, тихо лаючись, — приносити речі.

О, так. Це його робота. Комусь доводиться це робити, і, схоже, він — найкраща кандидатура.

О, так.

Сідней був стурбований. Він не любив насильство, а за останні кілька днів його трапилося чимало (якщо в цьому місці взагалі існувало поняття днів). Ці чоловіки... схоже, для них життя було цікавим лише тоді, коли вони обробляли інших гострими предметами, і хоча вони не турбували його, так само, як леви не звертають уваги на мурах, та однозначно непокоїли.

Але не настільки, як Часначай. Навіть грубіян Сітка ставився до нього з обережністю, якщо не з повагою, а чудовисько Банджо тягався за ним слідом, як щеня.

Зараз цей велетень саме дивився на нього.

Він був занадто схожий на Ронні Дженкса, хулігана, який перетворив на муку його перебування в пансіонаті пані Вімблстон. Ронні не був учнем. Він був онуком чи племінником старої, що дозволяло йому розгулювати скрізь і давати стусанів усім дітям, меншим, слабшим чи розумнішим, ніж він сам. Певним чином це означало, що він міг обирати кого завгодно. За цих обставин особливо несправедливим було те, що він повсякчас обирав Сіднея.

Не можна сказати, що Сідней ненавидів Ронні. Він був занадто наляканий. Він хотів бути його другом. О так, дуже сильно. Оскільки таким чином (ймовірно) йому не довелося б так часто отримувати по голові й пощастило спокійно з’їсти свій обід замість того, щоб дивитися, як той летить у смітник. І день вважався хорошим, коли у смітнику опинявся лише його обід.

Однак, попри всі зусилля Ронні, Сідней виріс і пішов до Академії. Іноді його мати розповідала про успіхи Ронні (вона вважала, як усі матері, що якщо вони вчилися в одній школі, то були добрими друзями). З її слів, він був власником ятки з фруктами й одружився з дівчиною на ім’я Енджі[11]. Недостатнє покарання, на думку Сіднея.

Банджо навіть дихав, як Ронні, якому доводилося зі всіх сил зосереджуватися на настільки інтелектуальній вправі. Одна його ніздря завжди була забита, а рот роззявлений. Він мав такий вигляд, ніби харчується невидимим планктоном.

Сідней спробував зосередитися на завданні й не звертати уваги на важке булькання за спиною. Зміна тональності змусила його підняти очі.

— Дивовижно, — сказав Часначай. — Тобі це так легко вдається.

Сідней нервово відкинувся на спинку крісла.

— Гм... тепер усе має бути гаразд, — сказав він. — Воно просто трішки зносилося, коли ми складали... — він не міг змусити себе промовити це, йому навіть довелося відвернутися від купи, бо звук, який долинав звідти... — ті штуки, — завершив він.

— Нам не потрібно повторювати заклинання? — поцікавився Часначай.

— О ні, воно діятиме завжди, — сказав Сідней. — З найпростішими завжди так. Це звичайна зміна стану, заснована на... на... воно просто продовжує діяти...

Він ковтнув слину.

— Отож, — сказав він, — я думав... оскільки тепер я вам більше не потрібен, пане...

— Схоже, у пана Брауна проблеми із замками на горішньому поверсі, — зауважив Часначай. — Ті двері, які ми не могли відчинити, пам’ятаєш? Я гадав, що ти захочеш допомогти.

Сідней спав із лиця.

— Я не зломщик...

— Судячи зі всього, вони магічні.

Сідней вже роззявив рота, щоб сказати: «Але я не мастак у магічних замках», — та швидко передумав. Він уже зрозумів, що якщо Часначай хоче, щоб ти щось зробив, і ти цього не вмів, тоді твій найкращий план, насправді, можливо, єдиний план полягав у тому, щоб якнайшвидше навчитися. Сідней не був дурнем. Він бачив, як інші реагують на прохання Часначая, а це були чоловіки, які робили таке, що йому могло лише наснитися.[12]

У цю мить він зітхнув із полегшенням, побачивши Середнього Дейва, що спускався сходами. Це багато свідчить про ефект погляду Часначая, якщо хтось може відчути полегшення при появі когось такого, як Середній Дейв.

— Ми знайшли ще одного вартового, пане. Вгорі на шостому поверсі. Він ховався там.

Часначай піднявся.

— Оце так, — сказав він. — Не намагався проявляти героїзм, сподіваюся?

— Він просто наляканий. Відпустити його?

— Відпустити? — перепитав Часначай. — Це потягне за собою купу неприємностей. Зараз буду. Ходи зі мною, пане Чарівнику.

Сідней неохоче пішов слідом за ним сходами.

Вежа — якщо це була вона, подумав Сідней, — була порожньою трубою. Він звик до незвичної архітектури Невидної академії, тож тепер Академія здавалася цілком нормальною на вигляд. Тут угору здіймалося щонайменше четверо гвинтових сходів, перехрещуючись на майданчиках і час від часу проходячи одні крізь одні, нехтуючи законами загальноприйнятої фізики. Це було практично нормально для випускника Невидної академії, однак технічно Сідней не був випускником. В око впадала відсутність тіней. Ви не помічали тіней і те, як вони окреслюють предмети, дають текстуру світу, поки вони не зникали. Білий мармур, якщо це був він, схоже, сяяв зсередини. Навіть там, де промені неможливого сонця проникали крізь вікно, вони утворювали тьмяні сірі плями замість звичних чесних тіней. Башта, схоже, уникала темряви.

Це було навіть страшніше, ніж коли після складного приземлення ви усвідомлювали, що підіймаєтеся, насправді ступаючи вниз зворотним боком сходів, а віддалена підлога тепер висить над головою, як стеля. Він помітив, що інші теж заплющували очі, коли це траплялося. Часначай же, навпаки, перестрибував по три сходинки, радіючи, як дитина новій іграшці.

Вони дійшли до верхнього майданчика й рушили коридором. Інші скупчилися перед зачиненими дверима.

— Він забарикадувався всередині, — пояснив Сітка.

Часначай постукав.

— Гей, там! — гукнув він. — Виходь. Даю слово, що ти не постраждаєш.

— Ні!

— Банджо, вибий двері, — наказав він.

Банджо посунув уперед. Двері витримали пару сильних ударів, а потім розчахнулися.

Вартовий ховався за перевернутою шафою. Він відсахнувся, коли Часначай її переступив.

— Що ти тут робиш? — прокричав він. — Хто ти?

— О, я радий, що ти запитав. Я твій найстрашніший кошмар! — весело сказав Часначай.

Чоловік задрижав.

— Маєш на увазі... той із велетенською капустою, що розмахував чимось на кшталт ножа?

— Пробач? — на секунду Часначай спантеличився.

— Тоді ти той, де я падаю, тільки замість землі піді мною все...

— Ні, насправді я...

Вартовий осів.

— О ні, тільки