Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

хо­чу на нього ру­ку клас­ти. Не­хай не зга­дує ме­не ли­хим сло­вом, ко­ли піду з до­му. Та й я та­ки люб­лю йо­го, і мені жаль бу­ло б йо­го вда­ри­ти. Але я вид­жу, та­ки вид­жу, та­ту, що йо­го підмов­ля­ють.

- Що підмов­ля­ють, се пев­не; во­но й не все по­ма­гає би­ти! - відповів ста­рий жур­ли­во.- Ма­ма все ка­же, щоб йо­го би­ти, але я не мо­жу зва­жи­ти­ся. Все га­даю, що з ча­сом при­бу­де йо­му ро­зум. Він мо­ло­дий, та й у тім-то вся біда. Дур­ний! З чо­ловіком, як зі збіжжям. На однім місці дос­ти­гає зер­но скор­ше, на іншім - пізніше. Один при­хо­дить бо­р­ше до ро­зу­му, інший пізніше.

- То прав­да! - пот­вер­див по­важ­но Ми­хай­ло. Відтак за­го­во­ри­ли про зем­лю і як во­но бу­де, як він піде до війська.

- Як вам бу­де тяж­ко, то спро­дай­те мо­лоді бич­ки! - до­рад­жу­вав Ми­хай­ло батькові.- Ко­ло ху­до­би тре­ба хо­ди­ти день і ніч, а ви бу­де­те дос­та ма­ти на своїй го­лові, хоч би Са­ва й як ураз із ва­ми уви­хав­ся. Сла­ва бо­гу, у нас є ко­ло чо­го уви­ха­ти­ся. Спро­дай­те їх, та гроші за­хо­вай­те доб­ре, а як я по­вер­ну, то ку­пи­мо іншу ху­до­бу.

- Сього я вже не зроб­лю! - відповів Івоніка.- А як­би зро­бив, то та­ки за­раз на їх місце ку­пив би мо­лоді, дог­ля­дав би, як ока в го­лові, бо во­ни бу­ли б твої, як і оці, син­ку мій. Як вер­неш зі служ­би до­до­му, візьмеш їх собі. Не­хай во­ни при­ве­зуть тобі скри­ню і май­но твоєї жінки до­до­му, як дасть бог до­че­ка­ти, ко­ли оже­ниш­ся; я їх уже для те­бе при­ду­мав. Розпічнещ із ни­ми ґазду­ва­ти, а відтак, як зі всім упо­раєшся, спро­даш і ку­пиш на їх місце інші, мо­лоді. Во­ни добрі на по­ча­ток. Усе, що я за їх слідом зо­рав і засіяв, при­но­си­ло мені хо­сен. [37]

Михайло по­чув се­бе мов по­лум'ям об­ня­тий. Сло­ва батька вик­ли­ка­ли у нім со­ром, а за­ра­зом по­чут­тя ля­ку. Батько ду­мав, оче­вид­но, про якусь ба­га­ту невістку, зга­ду­ючи про май­но жінки, а він мав зовсім інші дум­ки…

Він відвер­нув дум­ки батька від се­бе якимсь пи­тан­ням про насіння і втішив­ся вельми, ко­ли по­ба­чив, як по­лем пря­му­вав до них Онуфрій. Се був ста­рий панський по­бе­реж­ник, що меш­кав під ма­лим панським лісом, мав там своє по­ле й ха­ти­ну і сто­ро­жив ліса, а ча­са­ми й сам ще ліпше йо­го обк­ра­дав.

Люди в селі про­зи­ва­ли йо­го «дур­ну­ва­тим», хоч він був ли­ше фан­таст. Був у по­ході ро­ку 59, слу­жив два­над­цять років у війську й оповідав кож­но­му, най­мо­лодшій ди­тині, свої при­го­ди з то­го ге­роїчно­го ча­су. Притім за­ки­дав тут і там італійськи­ми сло­ва­ми, що вправді не сто­яли з оповідан­ня­ми в жодній зв'язі, але ма­ли на цілі прик­ра­си­ти оповідан­ня. Го­во­рив жи­во іме­на знач­них військо­вих ге­роїв з то­го по­хо­ду й за­чи­няв тим ус­та слу­ха­чам, котрі ва­жи­ли­ся ча­сом вис­ло­ви­ти чудні сумніви що­до йо­го при­год.

Спомини про йо­го при війську пе­ре­бу­те жит­тя зміня­ли йо­го цілко­ви­то, і зда­ва­ло­ся, він ба­чив усю ве­лич, усю кра­су і знеслість [38] то­го ча­су аж те­пер, і се по­ри­ва­ло йо­го. Він прист­ро­ював кож­ний і най­дрібніший епізод фан­тас­тич­но, го­во­рив, мов по­ет, і бре­хав, віру­ючи свя­то в те, що го­во­рив. При тім по­ри­вав в ру­ки, що йо­му по­па­ло­ся: рис­каль, граблі або й мітлу - все од­но, оскільки во­но по­хо­ди­ло на оруж­жя - і, оповіда­ючи свої не­мож­ливі при­го­ди, ви­ма­ху­вав тим на всі бо­ки слу­ха­чам пе­ред но­сом. В та­ких хви­лях бу­вав та­кий по­важ­ний, що слу­хачі, сміючись на ціле гор­ло, ста­ва­ли в сліду­ючих хви­лях зовсім по­важні і самі по­па­да­ли в зах­ват йо­го оду­шев­лен­ня. Вліті, ко­ли хо­див кру­гом лісу на візи­тацію, [39] вішав пе­ред се­бе на гру­ди ко­нов­ку до по­ли­ван­ня ого­ро­до­ви­ни і бубнів на ній, як у бу­бен, так що брязкіт роз­хо­див­ся по цілім лісі, і він тішив­ся тим, мов ди­ти­на.

Був жо­на­тий і мав од­ну доньку й двох синів. З тих один був злодій і при одній крадіжі ко­ней уто­пив­ся, а дру­гий, ідіот із урод­жен­ня, сидів при батькові до­ма. Доньку лю­бив най­більше, гор­див­ся нею і, ма­буть, з гор­дості ра­яв кож­но­му хлоп­цеві бра­ти її за жінку, а кож­но­му ґазді за ґазди­ню.

- Не га­дай­те,- мо­вив,- що во­на вда­ла­ся в мою жінку! Во­на вда­ла­ся в ме­не, і хто її візьме за жінку, бу­де мені вічно дя­ку­ва­ти! Чи, мо­же, я ли­хий гос­по­дар? Я маю всього по­дос­тат­ком.

І справді, в йо­го го­родці бу­ло «всьо». Він мав най­шля­хетніші овочі, мав ма­ли­ни, су­ниці, ве­ликі яго­ди й інші овочі, що во­дяться по ліпших са­дах. Мав гряд­ку пап­ри­ки, [40] якої, як хва­лив­ся, навіть сам двірник не мав у своїм го­роді. Був за­мо­ло­ду в ого­род­ни­ка од­но­го бо­яри­на в Мол­даві помічни­ком і нав­чив­ся пле­ка­ти са­до­ви­ну. В своїм го­роді мав і ма­лий ста­вок із ри­бою. Все, що в тім го­роді рос­ло, но­си­ло ім'я «Каіsег» [41] і ма­ло оз­на­ча­ти тим своє ви­со­ке і шля­хет­не по­ход­жен­ня. Каіsег-яблу­ка, Каіsег-груш­ки, Каіsег-пап­ри­ка, - ле­петів, не­на­че ре­ко­мен­ду­ючи їх гля­да­чам. Ко­ло ха­ти мав бур­дей, як Івоніка в полі, ли­ше ба­га­то мен­ший. Там пе­ре­сид­жу­вав із за­ми­лу­ван­ням уліті, а взимі пе­ре­хо­ву­вав бджо­ли. Був за­бо­бон­ний, але не в такій мірі, як Івоніка. Ко­ли спи­нив­ся ко­ло вуліїв, ко­ман­ду­вав, го­лос­но вик­ри­ку­ючи, мов між жовніра­ми, і жив у пе­ресвідченні, що во­ни ро­зуміли і слу­ха­ли йо­го.

Найурочистіша хви­ли­на бу­ла, од­нак, для нього тоді, як ви­тя­гав свій військо­вий аб­шит [42] і по­ка­зу­вав йо­го своїм гос­тям. І він не опус­кав ніко­ли та­кої на­го­ди, ко­ли міг пох­ва­ли­ти­ся тим до­ку­мен­том. По­ка­зу­вав йо­го кож­но­му чу­жо­му чо­ловікові, що всту­пив при­пад­ко­во або умис­не в йо­го ха­ту. Тоді го­во­рив зви­чай­но:

- Прошу покірно ще пож­да­ти! Я ще щось по­ка­жу! Вий­мав і з барв­но­го пу­дел­ка [43] ци­корії ве­ли­кий, вже аж по­темнілий з са­мо­го скла­дан­ня і роз­ви­ван­ня ар­куш і, розк­ла­да­ючи йо­го з нез­ви­чай­но важ­ною міною пе­ред гос­тем, пи­тав:

- Ну, і що ж? А прав­да?

Припадком не міг у селі ніхто ви­ка­за­ти­ся та­ким до­ку­мен­том, і він гор­див­ся ним до смішності, пе­ре­су­вав пальцем по нім, мов по реєстрі своїх предків. Відтак про­сив гос­тя сіда­ти на ли­повій лавці, що тяг­ла­ся попід цілою стіною від од­но­го ку­та до дру­го­го,- про неї він го­во­рив, що по­ли­ши­ла­ся йо­му в спад­щині ще по дідові,- та уго­щу­вав гос­тя ме­дом. Ко­ли мав у се­бе гос­тем ко­гось із пансько­го до­му, надс­ка­ку­вав ко­ло нього, мов во­ро­бець (був страш­но ху­дий і тон­кий), раз по раз про­мов­ля­ючи: «Про­шу їсти; я знаю, як з па­на­ми об­хо­ди­ти­ся; я був у Відні, в Італії і в Яс­сах. Я не ту­тешній сільський дур­бас». До се­лян