Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

впе­ред. Оцей хло­пець мав йо­го по­ки­да­ти! Са­ма мо­лодість, си­ла і здо­ров'я! Ко­ли від ча­су до ча­су ози­рав­ся Ми­хай­ло за батьком, щоб по­ба­чи­ти, чи батькові доб­ре ореться,- сей не міг на­ди­ви­ти­ся на нього, не­на­чеб не ба­чив йо­го досі доб­ре, аж нині. Своїми доб­ри­ми го­лу­би­ми очи­ма ди­вив­ся, як би хотів кож­но­му з очей ви­чи­та­ти ба­жан­ня, щоб заз­да­легідь спов­ни­ти йо­го. Чи він, батько, не знав досі, який в нього був гар­ний хло­пець? Лю­ди го­во­ри­ли, що він йо­му, ста­ро­му, з очей ви­тя­тий, так ду­же по­хо­див на нього, але він сьому не вірив. Він був дрібної, сла­бої бу­до­ви тіла, йо­го ли­це об­рос­ло прав­ди­вою ще­ти­ною, а Ми­хай­ло був мов об­ра­зець! І не са­ме ве­ли­кий, але пле­чис­тий і сильний, а з ли­ця мов у якої дівчи­ни, ли­ше що над ус­та­ми засіявся вус. Дівча­та в селі зна­ли доб­ре, який він був, од­на­че він дер­жав­ся від усіх так да­ле­ко, був та­кий со­ром­ли­вий і замк­не­ний, що ніхто не міг про нього ска­за­ти, щоб глядів за од­ною дов­ше, ніж за дру­гою. Те­пер мав йо­го втра­ти­ти! Три ро­ки не мав ба­чи­ти йо­го в своїй хаті, хіба що де­ко­ли в свя­та, в чужій одежі, обст­ри­же­но­го, пе­ре­сяк­ло­го чу­жи­ми зви­ча­ями - він вер­не вже не вик­люч­но йо­го скар­бом!

А гірка ост­ро­та [35] при війську, пе­ред якою вже кож­ний на­пе­ред дри­жав! О, який важ­кий тя­гар вло­жив гос­подь бог на нього, відби­ра­ючи від нього си­на на та­кий дов­гий час!

Як бу­де йо­му жи­ти­ся без си­на? Як бу­де бур­дей ви­зи­ра­ти без нього? А вже над­то, ко­ли зи­ма нас­та­не, підуть завірю­хи, за­метільниці, мов лихі си­ли, пом­чать ска­же­не по­ля­ми й най­груб­ший слід завіють?!

Молодий хло­пець опи­рав­ся всьому зав­зя­то. Сміючись ви­хо­див із до­му і сміючись вер­тав­ся на­зад. Мов олень, пе­рес­ка­ку­вав вес­ною гли­бокі шанці в по­лях, яки­ми гна­ла роз­бур­ха­на во­да, а во­се­ни, як птах із ви­со­ти, розрізняв і в най­густішій мряці всі пред­ме­ти на пус­тих прос­то­рах.

- Тату! - пе­ре­бив на­раз Ми­хай­ло дум­ки батька.- Не пус­ти­ли б ви ме­не до плу­га? Ви сьогодні якісь слабі, і плуг не за­ри­вається до­волі гли­бо­ко в зем­лю. Женіть во­ли, а я бу­ду йти за плу­гом. Я се так люб­лю ро­би­ти, і хто знає, ко­ли знов за плу­гом сту­па­ти­му!

Старий зро­бив си­нові мовч­ки місце. Був зво­ру­ше­ний і пішов ра­до до волів.

Михайло вхо­пив жи­во за плуг і обер­нув йо­го так бист­ро в землі, що залізний блис­ку­чий леміш пірнув гли­бо­ко в зем­лю, так, що коріння рос­тин чут­но по­роз­ри­ва­ло­ся, а ве­ликі по­дов­гу­ваті кусні землі роз­си­па­ли­ся гру­бою стяж­кою, хви­лю­ючи лагідно в один бік. Мов гра­ючись, роз­ри­вав срібний леміш чор­ну зем­лю. Ча­сом хо­вав­ся гли­бо­ко в її крихкій масі, а ча­сом вис­ка­ку­вав, по­лис­ку­ючись яс­но у раннім сонці, на її по­верх­ню і пи­шав­ся рівни­ми, дов­ги­ми бо­роз­на­ми за со­бою.

- Восени бу­де вам уже Са­ва при всім по­ма­га­ти, та­ту! - обізвав­ся Ми­хай­ло по довгій хвилі мов­чан­ня.- Він не ду­же охо­чий до праці, але хто має вам по­ма­га­ти? Ви му­си­те йо­го при­не­во­лю­ва­ти до ро­бо­ти, бо він за­ба­га­то хо­дить по селі. Че­рез то він бут­ний! [36] Ви за­добрі, та­ту, а Са­ва вміє ви­ко­рис­то­ву­ва­ти доб­ро­ту.

- Я жу­рю­ся Са­вою, Ми­хай­ле!

- Ей, що жу­ри­ти­ся, не­ма чим! Він ще дур­ний, наш ма­лий, і тро­хи впер­тий, але він доб­рий хлоп­чисько!

- Бог йо­го знає, але він ча­сом та­кий, що мов ка­ме­нем у серці ста­не.

- Ну, він та­кий, як я ка­жу! Як­би мав ро­зум, не тра­тив би ча­су, плен­та­ючи­ся зі стрільбою ціли­ми дня­ми по полі і в лісі, а при­ло­жив би, як яло­ся, ру­ки до землі, яка йо­го го­дує, і сидів би на місці. До то­го, слу­хає Гри­горія (він со­ро­мив­ся ви­мо­ви­ти пе­ред батьком ім'я Рахіри), а той підмов­ляє йо­го до зла й до вся­кої пус­то­ти. Оноді видів я, як він хо­вав ста­ран­но пе­ре­до мною якесь зілля, з кот­рим хотів щось оче­вид­но по­чи­на­ти.

«Що ти маєш?» - пи­таю я йо­го.

«Що маю? Вга­дай!»

«Звідки я мо­жу зна­ти, що ти маєш?»

«Коли не знаєш, то не потрібую тобі ка­за­ти!» - відповів. Я розсміявся.

«Але ж то з те­бе муд­ра го­ло­ва!» - ка­жу я йо­му і знов сміюся. Хотів я йо­го по­бу­ди­ти до сміху, але він за­од­но хма­рив­ся.

«Ну, Са­во,- ка­жу,- маєш зілля від во­рож­ки? Ко­му хо­чеш ним по­во­ро­жи­ти? Хо­чеш відігна­ти трутнів від бджіл? На те ще час!»

«Хочу ним розігна­ти тих, хто мені в до­розі!» - ка­же він.

«Ади-ади! - жар­ту­вав я далі.- Мо­же, хо­чеш поз­бу­ти­ся неп­ро­ше­них свідків тоді, як стріляєш на зайців? Я ра­див би тобі, аби ти ліпше цілком ли­шив, бо те­пер не вільно стріля­ти».

«Мені вільно!»

«Саво, бра­те! - ка­жу йо­му вже без сміху.- Чо­му ти та­кий мрач­ний?»

«Журися ліпше тим, як тобі бу­де у війську, а не мною!» - відповів мені.

«Я вже по­жу­рю­ся тим, як бу­ду там! - ска­зав я йо­му.- Але ти за­ли­ши се, з чо­го мо­же вий­ти біда. Зілля доб­ре або ли­хе го­диться ли­ше жінкам у ру­ки або ци­га­нам, але не мо­ло­до­му хлоп­цеві. Візьми ліпше рис­каль та об­ко­пай тих па­ру ябліно­чок ко­ло бур­дея. Най зем­ля ко­ло ко­ре­ня відсвіжиться, що­би цвіли та ро­ди­ли. Як доб­ре, що я об­ко­пу­вав їх досі що­ро­ку: ли­по­ва­ни ніко­ли на­шу ха­ту дур­но не ми­на­ли. Йди, Са­во, йди!»

«Що мені з то­го прий­де?» -спи­тав на­дув­шись.

«Тобі? Ну, і за­го­во­рив знов по ро­зу­мові, що й ста­ра ба­ба не пе­рех­рес­ти­ла би те­бе! А що має бджо­ла - як ка­же та­то-з то­го, що мед зби­рає? А що має зем­ля з то­го, що ро­дить і нас го­дує? А що ма­ють та­то і ма­ма з то­го, що ма­ють нас і го­ду­ють? Що, пи­та­юся? Так уже бог дав, і так му­сить бу­ти! Ува­жай на все, як я що роб­лю, щоб і ти так ро­бив, та щоб з те­бе ста­ри­ня бу­ла вдо­во­ле­на й за мною не су­му­ва­ла. Так бу­де і для те­бе ліпше».

Він мов­чав.

«Саво!» - ка­жу.

Він відвер­нув­ся від ме­не, пе­ре­но­ся­чи свій зір із зілля на мої но­ги.

«Саво! - ка­жу.- Дай мені оце зілля! Мені со­ром за те­бе, що ти йо­го маєш у ру­ках!» А він - по­ду­май­те лиш, та­ту - зро­бив у воз­дусі над бур­деєм ру­кою щось ніби кру­же­во, але так ско­ро, мов блис­кав­кою. Сплю­нув три ра­зи пе­ред се­бе, ки­нув мені зілля під но­ги і втік.

«Дурню один! - клик­нув я, роз­лю­че­ний, вслід за ним.- Сей раз про­щу ще тобі оце бабське во­рож­битст­во, але дру­гий раз не вдасться во­но тобі більше».

Я, та­ту,- го­во­рив лег­ко зво­ру­ше­ний дальше,- і не