Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

я, мо­же, що іншо­го ка­жу? А я що ка­жу? - відповіла во­на їдо­ви­то.- Ви пов­чи­ли би йо­го з раз, Івоніко! Хло­пець псується, став ще гірше ліни­вий і бе­ре сло­ва в ус­та, що хіба пла­ка­ти над ни­ми. Ви пов­чи­ли б йо­го з раз, Івоніко, бо він уже й вас пе­рес­тає бо­яти­ся. Ви або Ми­хай­ло візьміться доб­ре до нього, так, аби йо­му в кос­тях пог­ра­ло, аби аж по­чорнів. Інак­ше не бу­де нічо­го з нього. І не по­мо­же йо­му ніщо інше. На­ша ха­та ста­ла для нього корч­мою. Прий­де, ска­же собі да­ти їсти й пи­ти, та йде далі. Я не год­на інак­ше - і прос­ти мені, гос­по­ди, гріхи мої,- але я все му­шу ли­ше кляс­ти та кляс­ти йо­му і їй. А най­більше вже то­му ста­ро­му розбійни­кові Гри­горієві. Він учить йо­го са­ме най­гірше!

- Так, він на­мов­ляє йо­го до всього зло­го! - відповів Івоніка за­жу­ре­но.- Та й чо­го він хо­че? Що я йо­му ви­нен? Що враз із ним не хотів чу­жо­го доб­ра гар­ба­ти? Що не обк­ра­дав лю­дей і не хотів то­ва­ри­ши­ти йо­му в криміналі? А відтак, чи я ви­нен, що у нього землі не­ма? В ньому вічно за­висть грає, Маріє, я се вже знаю. Він ви­дить, що ми маємо й по­ле, і ха­ту, і ху­до­бу, а він нічо­го, і то йо­го гри­зе. Але чо­му не ро­бив так, як ми, Маріє? Йо­го жінка - твоя рідна сест­ра - діста­ла від свой­ого батька стільки пра­жин по­ля, що й ти, але ко­ли ми, як ті чорні во­ли, га­ру­ва­ли від ран­ня до ве­чо­ра,- бог лиш най­ліпший свідок,- він сидів у корчмі і про­пи­вав пра­жи­ну за пра­жи­ною та пе­ре­сип­ляв най­кра­щу по­ру дни­ни. Ліни­вий во­ло­шисько! І те, що во­на за­роб­ля­ла, за­но­сив він до корч­ми, а як уже не бу­ло що з до­му ви­но­си­ти, брав­ся до крадіжки. Ко­ли я йо­го кра­де­но­го би­ка не хотів у се­бе пе­ре­хо­ва­ти, він став моїм най­гіршим во­ро­гом. Зат­ро­юе мені мою ди­ти­ну та пхає її на ту до­ро­гу, якою сам іде, бо не хо­че ко­лись сам ста­ну­ти пе­ред бо­гом.

- Аякже! - до­ки­ну­ла злоб­но Марія.- Га­дає, що як Са­ва візьме йо­го га­дя, йо­го Рахірку, то ми та­ки за­раз відділи­мо йо­му по­ло­ви­ну на­шої землі, та він бу­де знов мав за що пи­ти!

- Аякже, так він ду­має! - при­так­нув Івоніка.- Але во­но не бу­де так, як він га­дає. Са­ва ще мо­ло­дий, у нього сьогодні та дівчи­на на душі, а завт­ра інша. Але як Ми­хай­ло піде до війська, він бу­де видіти, що до ро­бо­ти тре­ба інак­ше за­би­ра­ти­ся, а не, як він га­дає, гра­ти­ся ли­ше. То він ста­не інший, звер­неться до землі на­зад, і во­на йо­го вилічить. Бог нас не опус­тить. Я все маю надію. Він же ще мо­ло­дий і дур­ний, а лиш інші на­мов­ля­ють йо­го до гріха.

Марійка зітхну­ла, а по довшій хвилі по­ну­ро­го обопіль­но­го мов­чан­ня про­мо­ви­ла:

- Мені сер­це тріскає, Івоніко, як зга­даю, що ви дур­но стільки гро­шей ви­ки­ну­ли, а Ми­хай­ла, про­те, взя­ли. Як се мо­же бу­ти? Де тут прав­да? Ідіть шу­кай­те жи­да і відберіть гроші на­зад. Воліла б я бу­ла ті гроші на служ­бу бо­жу да­ти, як уп­ха­ти прок­ля­то­му у грішну ру­ку! Доб­ре то пан ка­зав, та не слу­ха­ли ми йо­го доб­ро­го сло­ва! По­ду­май­те, Івоніко, стільки гро­шей!

Вона зой­кну­ла й по­хи­та­ла роз­пуч­ли­во го­ло­вою. Він за­рив пальці у во­лос­ся.

- Не ка­жи мені нічо­го, Маріє! - ска­зав здав­ле­ним бла­гальним го­ло­сом.- Як­би ти зна­ла, як у ме­не на душі, ти й не зга­ду­ва­ла би мені про се! Я вид­жу сам, що во­но зле! Во­но зле роз­по­ча­ло­ся - та най уже на тім скінчиться. Кож­не хо­че свою часть ма­ти. Десь щось підсу­ну­ло­ся і по­жер­ло мою кри­ва­ву пра­цю, але най уже на тім скінчиться. Мов­чи вже, Маріє! Ми­хай­ло інак­ше ка­же. «Не гризіться, та­ту,- ка­же,- по­вер­ну­ся, за­роб­лю вам своїми ру­ка­ми уд­воє стільки, ли­ше не журіться!» А літом, Маріє,- тяг­нув Івоніка дальше,- як нам бог до­по­мо­же, піде­мо до св. Іва­на до Су­ча­ви й да­мо, що змо­же­мо, аби нам хло­пець вер­нув­ся здо­ров до­до­му. Да­мо па­нот­цям на служ­бу, аби мо­ли­ли­ся за нас, аби бог нас не за­бу­вав, а дітям на­шим аби дав щас­тя і здо­ров'я! Не жу­ри­ся, Маріє!

Вона сиділа мовч­ки на лаві під піччю і ки­ва­ла на йо­го сло­ва го­ло­вою, а її ус­та вря­ди-го­ди су­до­рож­не дри­жа­ли від бо­лю. Як Івоніка пе­рес­тав го­во­ри­ти, вста­ла й пос­та­ви­ла на стіл ве­че­рю. Від ча­су до ча­су ути­ра­ла до­ло­нею сльози, що все на си­лу тис­ну­ли­ся їй до очей. Ми­хай­ла не бу­ло ще в хаті, але во­на ма­ла йо­го й без то­го пе­ред очи­ма, обст­ри­же­но­го, пе­реб­ра­но­го, зі смут­ни­ми очи­ма і змарнілим об­лич­чям…

Другого дня, ще досвіта, лед­ве що сон­це зійшло, лед­ве що роз­гу­ля­ло у своїм баг­рянім сяєві, потьопав Івоніка з Ми­хай­лом ора­ти в по­ле. Да­ле­ко-ши­ро­ко роз­ля­га­ла­ся ти­ши­на.

Земля роз­тяг­ну­ла­ся, не­мов ожи­да­ла ко­го й відди­ха­ла зем­лис­то-вог­ким відди­хом. Лег­ка сіра мря­ка здійма­ла­ся то сям, то там по її баг­нис­тих місцях, і во­на лиш тем­но ви­зи­ра­ла з си­ва­во­го сер­пан­ку, ко­ли тим ча­сом її інші часті приб­ра­ли­ся в ніжну яс­ну зе­лень ози­ми­ни. Не­бо бу­ло чис­те й го­лу­бе, і в йо­го ша­леній ви­соті ще­бе­та­ли не видні оку жай­во­рон­ки, їх го­ло­си зву­ча­ли, мов воз­ду­хом при­дав­лені тріле­ри. [34] Батько та син ви­су­ну­ли­ся з бур­дея в по­ле. Ми­хай­ло запріг пре­пишні тірольської ра­си во­ли до плу­га й по­га­няв їх, а Івоніка став при чепігах.

- Хіба тут поч­не­мо,- звер­нув­ся до батька і вка­зав на дов­ге, чор­не, ве­ли­канське пас­мо ріллі, що бігла між дво­ма плах­та­ми зе­ле­ної ози­ми­ни.- Отут по­чи­на­ли ми й там­то­го ро­ку…

- Як хо­чеш! - відповів доб­ро­душ­но батько.- Во­но бу­де доб­ре й тут!

Опісля пе­рех­рес­ти­ли­ся оба, ска­за­ли май­же од­но­го­лос­не: «Бо­же по­ма­гай!» - і хло­пець пігнав во­ли з місця. Ті пос­ту­пи­ли повільним, май­же ліни­вим кро­ком упе­ред, по кожнім сту­пе­ню по­ки­ву­ючи пиш­ни­ми го­ло­ва­ми у ярмі, а Івоніка спра­вив плуг. Чут­но пірну­ла чис­та, мов дзер­ка­ло, блис­ку­ча сталь ши­ро­ко­го плу­го­во­го ле­ме­ша в зем­лю, роз­дер­ла її і по­тяг­ла бо­роз­ну за со­бою, а по обох бо­ках бо­роз­ни зем­ля розк­ри­шу­ва­ла­ся у м'які кусні. Землі бу­ло ми­ле те ро­зо­рю­ван­ня її ма­си, во­на не про­ти­ви­ла­ся йо­му в жод­но­му місці, бу­ла м'яка й крих­ка і гріла свої освіжені сус­та­ви в сонці, а її вог­кий віддих роз­хо­див­ся у воз­дусі і зрад­жу­вав її гли­бо­ке вдо­во­лен­ня.

Івоніка був нині сам не свій. Не кер­му­вав доб­ре плу­гом, бо все на­но­во звер­тав­ся йо­го пог­ляд від плу­га до си­на, що, об­няв­ши пра­вою ру­кою од­но­го во­ла за шию, ішов звільна, рівною лінією