Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

слів, що до­во­ди­ли ро­дичів до розд­раз­нен­ня. Ніко­ли не міг при одній ро­боті дов­го ви­дер­жа­ти, все горіла йо­му зем­ля під но­га­ми; йо­му бу­ло най­миліше, ко­ли мав ро­бо­ту й дім за пле­чи­ма, ко­ли міг за­ки­ну­ти стрільбу на плечі і брес­ти лісом та по­лем. Се знав він най­ліпше. Вистрілю­вав усі во­робці із го­ро­ху, а взимі зайці, що лізли аж під ха­ту в сад і обг­ри­за­ли мо­лоді ово­чеві де­ре­ва. Але се й бу­ло все, у що вкла­дав свою ду­шу!

Він по­ви­нен іти до війська замість Ми­хай­ла. Він!… Се бу­ло б для нього чис­тим щас­тям! Там би, пев­не, зро­би­ли з нього лю­дей! Йо­го при­язнь до Рахіри - бо­же, ска­рай її! - ус­та­ла би, і з тим по­ки­ну­ла би йо­го вся зла на­ту­ра. Все бу­ло би, як бог лю­бить. Відко­ли з нею схо­диться, стає з дня на день гірший, лінивіший і твердіший, справ­ляє всім ли­ше гри­зо­ту та жаль. Та й ко­би ще на тім скінчи­ло­ся! Але як схо­че з нею поб­ра­ти­ся, що тоді? Во­на зітхну­ла тяж­ко і гли­бо­ко, за­па­ли­ла світло ко­ло печі й хотіла са­ме виг­ля­ну­ти надвір за Са­вою, чи справді він пішов - ве­че­ря бу­ла вже май­же ви­го­тов­ле­на, не­хай би ніку­ди вже не йшов,- ко­ли са­ме в тій хвилі двері знад­во­ру відчи­ни­ли­ся й увійшов Івоніка. Він сту­пав мовч­ки, тяж­ким кро­ком, не­на­чеб не ба­чив ніко­го в хаті, пря­мо до пос­телі, і по­чав із се­бе здійма­ти од­ну річ по другій та ски­да­ти на постіль.

Марійка ди­ви­ла­ся на нього хви­лю з пе­ре­ля­ком, ви­жи­да­ючи, і не ма­ла відва­ги спи­та­ти, що ста­ло­ся, її сер­це са­мо віщу­ва­ло, що зай­шло щось не­доб­ро­го.

Врешті, він обізвав­ся:

- Ми стра­ти­ли на­шо­го хлоп­ця, Маріє! - ска­зав, але сло­ва йшли йо­му так по­волі й важ­ко з уст, не­на­чеб мав гор­ло й ус­та пе­ре­пов­нені слізьми.

- Боже, бо­же, бо­же! - зой­кну­ла Марія і вда­ри­ла роз­пуч­ли­во до­ло­ню об до­ло­ню.- Що ви ка­же­те, Івоніко?

- Стратили, Маріє, стра­ти­ли!

- Все про­па­ло! - ска­за­ла без­звуч­ним го­ло­сом.- Чо­му нас бог так тяж­ко ка­рає, Іво­не, скажіть, чо­му? - І по довгій хмарній хвилі, під час якої обоє так тяж­ко мов­ча­ли, спи­та­ла:

- І де ж він?

- Пішов прос­то до бур­дея, то­ва­ру дог­ля­ну­ти і плуг зла­го­ди­ти. Хо­че, аби ми завт­ра досвіта йшли ора­ти. Зем­ля жде…

Тут ви­бух­ла Марійка на­раз го­лос­ним пла­чем. Пла­ка­ла так гірко, що, хли­па­ючи, дри­жа­ла всім тілом. Спо­гад, що син був та­кий доб­рий і дба­лий, і що йо­го са­ме відібра­ли від них, розірвав ра­ну в її душі, і во­на відда­ла­ся не­са­мо­ви­то­му, нест­рим­но­му жа­леві. Та­кий був Ми­хай­ло! Прос­то пішов до бур­дея, не ївши, щоб то­ва­ру по­ди­ви­ти­ся, за всім дог­ля­ну­ти; аби на завт­ра прис­та­ра­ти до оран­ня, аби бра­ти­ся до землі, як усе в ос­танніх днях… І він му­сив їх по­ки­да­ти - на три ро­ки по­ки­да­ти!

- Михайле! - крик­ну­ла во­на вго­лос і впа­ла на ла­ву. Потім уда­ри­ла кілька разів го­ло­вою до стіни і ста­ла тяж­ко прок­ли­на­ти.- По­що мав іти відтак з до­му? По­що? Ті, що йо­го відібра­ли, бо­дай би ніко­ли не заз­на­ли ра­дості з своїх дітей! Ті, що при­ду­ма­ли військо та се, що­би си­ни по­ки­да­ли ро­дичів у най­кра­що­му віці, бо­дай би і в гробі не най­шли су­по­кою, а тих, що ви­ду­ма­ли війну, не­хай бог ска­рає, не­хай їх тяж­ко ска­рає! Землі не­хай наїдяться і най по­дав­ляться, кров'ю най уп'ються, ко­ли їм уже чо­го іншо­го за­ма­ло на оцім світі. Так, так, так…

Він мов­чав і глядів по­ну­ро пе­ред се­бе. Йо­му з жа­лю сер­це кра­яло­ся, але він не мав слів, як во­на, на свій жаль. Во­на ж бу­ла жінка… Бив лиш від ча­су до ча­су ру­кою по коліні. Але тут же, са­ме по­се­ре­дині прокльонів, во­на вмить про­ки­ну­ла­ся.

- А гроші, Іво­не? - спи­та­ла з поспіхом, сіда­ючи пря­мо на лавці, ство­рив­ши ши­ро­ко очі, в яких ще блистіли сльози.- Що ста­ло­ся з грішми, ко­ли Ми­хай­ла пок­ли­ка­ли?

Він мах­нув ру­кою, не­на­чеб зрікав­ся гро­шей, і не відповів.

- Що ста­ло­ся з грішми, Іво­не? За що заб­рав їх жид, ко­ли Ми­хай­ла взя­ли? - пи­та­ла, на­тис­ка­ючи.

- Жид, Маріє,- відповів із наміром по­ми­рен­ня,- жид десь дівся! Я йо­го не видів! Бог знає, що з ним ста­ло­ся! Мо­же, оту­ма­нив ме­не. Як оту­ма­нив ме­не, то не­хай йо­го бог за те ска­рає, бо гірко пра­цю­вав я на ті гроші. Я хотів усе по-доб­ро­му, не жа­дав за­дур­но своєї ди­ти­ни від них, хо­тів їм зап­ла­ти­ти, що­би мені йо­го ли­ше ли­ши­ли, не відри­ва­ли йо­го від ха­ти та від землі, але ко­ли вже інак­ше ста­ло­ся, то се хіба сам бог так хотів. Не жу­ри­ся, Маріє! Як бог до­по­мо­же, зло­жи­мо собі знов стільки, що про­па­ло! Най на тім скінчиться. Що вже гроші! Ко­би ру­ки в ме­не го­дні, а я за­куп­лю па­ру мо­ло­деньких биків, ви­го­дую та й за два ро­ки знов бу­ду ма­ти те, що ли­ха го­ди­на ви­ту­ма­ни­ла.

Вона гірко розсміяла­ся.

- А за що ку­пи­те мо­ло­дих биків? Зло­же­ни­ми грішми? Хто їх зло­жить? Ми? Я вже не год­на так пра­цю­ва­ти, як давніше, ви не змо­же­те на­по­ло­ви­ну розірва­ти­ся, як хло­пець нас по­ки­не, бу­де­те му­си­ти робітників най­ма­ти, бо Са­ва…

Урвала.

- Саво! - крик­ну­ла го­лос­но й бист­ро, при­га­дав­ши собі хлоп­ця.- Са­во, де ти? - І, відчи­нив­ши не­терп­ли­вим ру­хом двері, пос­ту­пи­ла кілька кроків за поріг і крик­ну­ла в тем­ря­ву за хлоп­цем.- Са­во, хо­ди до ха­ти! Та­то прий­шов! Ми­хай­ла взя­ли! Хо­ди до ха­ти!

Надворі па­ну­ва­ла ти­ши­на…

Вокруги ви­ри­на­ло із на­вис­лої нічної теміні га­луз­зя са­до­ви­ни, що об­ту­лю­ва­ла ха­ту; тро­хи дальше роз­ляг­ли­ся по­ля, а тут і там підійма­ли­ся із землі не­по­во­ротні сусідні ха­ти - і нічо­го не пе­ре­би­ва­ло ти­ши­ни.

Небо бу­ло зах­ма­ре­не, й ли­ше десь-не-десь блистіли зорі.

- Саво! - крик­ну­ла Марійка го­лосніше, май­же з роз­пу­кою, і надс­лу­ху­ва­ла.

Але і сим ра­зом на­дар­мо.

Ось да­ле­ко в селі, май­же під лісом, бре­ха­ла со­ба­ка, і її бре­хіт - напівбла­гальний, напівжалібний - до­бив­ся, пе­ре­би­ва­ючи ти­ши­ну, аж сю­ди і вик­ли­кав блис­кав­кою в її ду­ші вра­жен­ня, що со­ба­ка бу­ла при­си­ле­на, а відтак згу­би­ла­ся…

Роздразнена, відвер­ну­ла­ся і всту­пи­ла на­зад до ха­ти.

- Отже, та­ки пішов! - ска­за­ла гірко до се­бе.- Бог би йо­го ска­рав!

- Куди пішов? - спи­тав Івоніка.

- Куди? Та­же до тої…- відповіла не­терп­ли­во і, не докінчив­ши ре­чен­ня, лю­то сплю­ну­ла пе­ред се­бе.

Івоніка зітхнув гли­бо­ко й тяж­ко. В тій хви­лині тьохну­ло в йо­го бо­лем роз­ритім серці якесь по­чут­тя, мов ли­хе віщу­ван­ня, і по­ли­ши­ло, крім дис­гар­монійно­го то­ну в йо­го сумнім наст­рої, ще щось іншо­го. Відчув че­рез хви­лю страш­ну са­мо­ту в душі.

- Маріє! - ска­зав по­ну­ро, спи­ра­ючи тяж­ко го­ло­ву.- Щоб ти зна­ла, оце має бу­ти не­щас­тя!

- Чи