Куліш П. - Байда князь Вишневецький, Куліш П.

клобуком покритись дозволяють.

Байда

Про що ж каліка вам старенький здався,

Такий, що вже й од миру заховався?

П'ятий

Про те, що між козацтвом ще ніколи

Щаслившого в походах не бувало.

Він і Острозькому-гетьману в полі

Своєю долею поміг немало.

А з Полюсом, преславним запорожцем,

По самий Кочубей [98] гуляв степами...

Ще бувши чурою, підвусним хлопцем,

На герці грав у долю з мурзаками.

Шестий. Отим-то Ганжа не поскупивсь на свою здобич, що здобув понад Горинню: справив Межигірському Спасові за Костиреву душу срібну шату, зробивсь і оброчником Спасовим задля ради його, аби викликати на Чорне море такого характерника, що знає, покіль можна пліндрувати і як без погоні додому втікати.

Семий

І поталанило ж нам у поході:

В Дунайські гирла холоду нагнали,

Галер з десяток на пожар пустили,

Безкрає море добре пліндрували

І трапезондські пристані спалили.

Восьмий

Да з талану зробив він безталаннє,

Через пиху свою та мудрованнє.

Дев'ятий. Годі-бо вже, годі! Може, сьому бідоласі Ганжі на світі жити менш, ніж найменшій комашці, а ти йому пихою допікаєш. Нехай старий словами Ганжу картає: на те він своє право має. Ось вислухай-бо, князю-батьку, що тобі Костир про Ганжу скаже.

Байда. Нехай говорить. Слухатиму пильно.

Костир. Тут, князю, річ така. Кажу я цьому Андиберові: "Буде з тебе, пане гетьмане, тієї слави, що безкрає море добре спліндрував, а по берегам холоду всюди нагнав. Раджу я тебе, старою головою: на більшу здобич не надься, у Босфор не вганяйся, до Січі-матері, до батька Великого Лугу вертом вертайся". - "Ні,- каже,- дідусю: не зарікаюсь я й Царгород спліндрувати, султана турецького бранцем узяти, восточному цареві на Москву гостинця з Січі подати". Ну, Костир своє сказав та й води в рот набрав. А тепер знов прийшла черга старому говорити, необачного верховода громадським судом судити.

Десятий. Гаразд старий Костир говорить, мов у великого дзвона дзвонить.

Байда

Вже недалеко Боса Скеля, діду.

Кінчай: бо й там багатo часу вгаєм;

А нам аж поти плавать небезпечно,

Поки безкраїм морем загуляєм.

Одинадцятий. Батьку князю! безпечен про небезпеку бувай. З нами плистиме характерник: цей зна, чим погоню двернути.

Дванадцятий. Вже наготовлено й вагітну молодицю. Випалять багаттєм з черева дитину, дак ворогам і засліпить.

Байда

О козаки! зветесь ви християне

І так шукаєте собі безпеки,

Як ваших предків хижаки-погане

Навчили у віки якісь далекі.

Дванадцятий. Ні-бо, князю наш і батьку: дідусь Костир і за козакування свого вславився одвертаннєм погоні, а тепер ще приправить чернечими молитвами, то певно вже наздогінцям засліпить.

Байда

(махнувши рукою)

Суди вже, діду, Ганжу Андибера,

Та в річ розлогу дуже не вдавайся:

Бо се Босфор, не комиші Дніпрові:

Бувай короток у речницькім слові.

Костир. Я вмію й коротко говорити, а коли хочеш, князю, перемовчу й печерського мовчальника. Нехай козаки-небожата, як самі знають, так судню раду й закінчають.

Одинадцятий. Ні-бо, дідусю: ти розпочав, ти і закінчай. Благаємо тебе всім кошем і всіма куренями.

Дванадцятий. Благають тебе і чури козацькі, мужі громадські...

Костир. Коли так, дак-от який мій присуд буде, чесне козацтво, православне християнство. - Феську Ганжо Андибере! озвавсь єси запорозьким гетьманом та й запровадив козаків у дияволову пельку та й погубив народу християнського не десяток, не сотню, да й не тисячу. За це повинен єси смерти.

Козаки. Амінь! амінь! амінь!

Один з отамання. То прив'яжемо ж його до щогли, та й нехай кожен одважить йому киякою стілько, кілько в кого ваготи на серці.

Костир. Ні, козаки, діти, друзі! Тепер кожен, з великого жалю, буде його тяжко києм окладати, кров християнську проливати. Не честь воно буде нам і не подоба. А лучче ось як учинимо: гарматних куль йому в пазуху накладемо та в воду без гріха й упустимо.

Козаки. Гаразд! гаразд! гаразд!

Андибер

Панове браттє! я вас не благаю,

Покірним серцем смерть од вас приймаю.

Як мав би на гаку ребром висіти,

То лучче в морі воду мовчки пити.

Байда

Панове! я сказав би вам, що Ганжа

Преславний воїн, лицар знаменитий;

Що ним козацтво наше українське

Гримить, блищить і славиться по світу.

Та знаю, ви не вважите на силу,

На смілий дух, на той огонь лицарський,

Котрим він дива доказав на морі

І навіть на нещасному Босфорі.

А подаю вам, браттє, до уваги,

До присуду козацьке давнє право.

Се право маю я, панове, браттє.

Я визволив його від смерті кров'ю,

Моєю і моїх трьох побратимів:

Бо ми окрились ранами тяжкими.

Костир. Що ж, браттє? чого мовчите, мовчки? Князь Байда гаразд говорить. Так воно й є. Се козацьке право давнє. Визволив князь Байда Ганжу Андибера кров'ю християнською. Християнська ж кров, панове браття, велика річ: нею і від моря козаки відкуплялись. Раз ми тонули на безкраїм під велику хуртовину. А я, не вам кажучи, почувавсь у тяжкому грісі. А в якому грісі, коли б ви знали? У страсну п'ятницю, саме в обляги, як Христос у муках кінчився на хресті, нализавсь постової кваші. Молодий був ще й дурний. Озвався, бачте, спасенником серед козацтва, щоб аж три дні випостувати, а паскою, що нас з Києва од родичів подано, на морі розговітись; озвавсь та й нажерся крадькома кваші. А ми, бачте, задумали святкувати святки на морі, то кожен постував по своїй спромозі. Стали ми верстати здобичну козацьку дорогу, вже не одно купецьке судно й спліндрували. Дякуючи господеві, тілько що почали розговлятись, коли ж лихо! завіяли разом усі вітри; вре Чорне море хуртовиною. Отаман і каже: "Оце ж, панове молодці, не дурно Руське наше море так вре та грає: хтось між вами великий гріх на собі має". Так як про того Поповича Олексія співа Шерешир ваш, так якраз і промовив отаман. "Сповідайтесь,- каже,- панове молодці, милосердному богу, Чорному морю і мені, отаману кошовому, в Чорне море впадіте, війська козацького не губіте..." Так