Люко Дашвар - Село не люди – 2. Добити свідка

змучено, та покійна ворожка мовчала, наче не хотіла забирати у дівчини і миті відпочинку чи сну на пусті розмови.

Та якось, коли хвора Раїса спала, Катерина прала у мисці простирадло, так натрудила бідні рученята, аж кинула білизну у мисці, присіла на табуретку, притиснула руки до грудей: хай хоч трохи перепочинуть.

– Бабо, я сплю… – прошепотіла.

– Та ні, люба, то не сон. То твоє життя, – почула від ліжка, на якому лежала Раїса, тихий спокійний голос.

Катерина завмерла. Повільно повернула голову до Раїси: так і лежала із заплющеними очима. Тільки на лиці – ані тіні страждання. Лиш спокій і ледь помітна легка посмішка.

– Що робити? – вирвалося. Не про себе питала. Розгубилася, розмірковувала, чи варто подзвонити до Килимівки і викликати лікаря.

– Малюй на тому, що маєш, – не розплющуючи очей, тихо і спокійно відповіла Раїса. – Не чекай, що хтось і колись принесе тобі нові фарби чи чисте полотно.

Катерина усміхнулася тим словам зачудовано, підняла очі до небес: до мамки, баби Килини… Чуєте? А на небесах баба Килина суворо дивилася на схвильовану Катеринину мамку.

– Мовчи, Дарино, – наказала. – Хіба не бачиш? Твоя дитина врешті повернулася у реальне життя. Далі – сама!

– Без нашої допомоги?

– Як усі, – відповіла ворожка.

Людмила фізично відчувала королівську тіару у зачісці. Завжди знала, що красива і розумна, та віднедавна почувалася ще й головною, відповідальною за близьких – така собі хрещена мамка сімейного мафіозного клану, а не Людка. Петро після татового косяка у рота заглядає: як вчинимо, жінко? Мама з татом до неї за порадами: без тебе не розберемося, доню. Навіть гонориста Стаська після інциденту з мертвяком визнала: яка ж крута старша сестра у неї!

– Люсь, умов тата з мамою мені мопед купити, – просила. – Дуже треба!

– А на лісапеді за своєю любов’ю не вженешся? – Людмила дивилась у корінь.

– Нащо мені ганятися? Хай за мною бігають!

– Не зарано?

– Хто б казав?! Сама розповідала… Сергій Гордієнків за тобою колись так упадав, аж члена собі попсував, щоби тобі сподобатися. А я – теж…

– Що? Хочеш, аби хтось себе скалічив заради тебе? Чи вже скаліченого шукатимеш?!

Стаська почервоніла, вибухнула:

– Ти дурна? Геть дурна?!

– Ти чого? – здивувалася старша. – Сама дурна! Мелеш аби шо…

– Я хотіла сказати, що така ж гарна, як ти! Тільки мені ще мопед потрібний!

– Стасю, ходи собі лісом! Не до тебе зараз! – відгавкувалася старша.

– А як тобі була потрібна допомога, так я на все погоджувалася. І пожити у тебе, і постіль твою прасувати, – образилася мала.

– Не мороч мізки! Ти хіба у мене жила? Лиш погодилася! Але обставини змінилися, потреба відпала. Так що… відчепися! І без тебе є мені над чим голову ламати.

Обставини, дійсно, змінилися, та небезпека не відступила. Людмила бачила перспективу ясно: якщо обережно і вигадливо, не кидаючи тіні на себе, не зупинить підлого суддю, весь її світ зруйнується – сім’я розвалиться, роботи позбудеться, діти без батька лишаться, мама з татом сльозами умиються, бо суддя і їм мститиметься, навіть Стасьці дістанеться. Хіба Людка-мамка могла те допустити?!

– Та я краще всеруся!

Настирливо аналізувала останні події. Все виглядало дуже підозріло. Після того, як свекор примушував її до інтиму, вперше побачила його за тиждень. На лікарняному ліжку. Валявся у ВІП-палаті районної лікарні, курив прямо на подушках, матюкав медсестру, яка вчасно чисту попільничку на тумбочку не поставила, демонстративно твердим голосом описував ситуацію синові з невісткою, які приїхали його провідати, тупцювали біля ліжка – Петро ближче, Людмила визирала з-за його спини насторожено.

– Все – сам! – нарікав. – Поки у райвідділі всім хвости не понакручував, ніхто не чухався, не шукав покидьків, які мого «лексуса» викрали і пошкрябали.

– Тату, чого ж мене не гукнув? Я ж збирався долучитися до пошуків. А ти: не треба, не треба!

– Бо – не треба! І без тебе падлюк вирахуємо!

– Їх хіба кілька було? – спитав Петро обережно.

– Звідки я знаю, скільки їх було?! Одного спіймали, і те добре. Захоче жити, все розкаже: і скільки їх було, і хто кермував, і хто, дідько, збитки мені відшкодовуватиме!

– І що за один?

– Та якийсь козел із сусіднього району. Їх тут ціла бригада, дім комусь у райцентрі будують. А вечорами, бач, отак розважаються, суки. Добре, що свідка знайшли. Бачив, як близько півночі, коли ми з Іваном у його мисливському будиночку за одне серйозне діло балакали, оцей козел на моєму «лексусі» мчав по об’їзній.

– А що він робив так далеко від райцентру? – здивувався Петро.

– От саме цю інформацію з нього наразі вибивають, – відказав суддя.

– А що з тим дядьком, якого збили?

– Петю, воно мені треба?! Хай за здоров’я того дядька хвилюється той, хто його збив! А мені своїх болячок вистачає.

– Вибач, тату, – знітився Петро. – Навіть не спитав. А що у тебе болить?..

– Синку, у мене серце болить! За Батьківщину!

– Тепер і таке лікують?

– А для чого, по-твоєму, я отут є?! – розсердився суддя. – Петю, ти прийшов мене запитаннями мордувати?! Де твоя совість? Я спеціально собі реабілітацію прописав, щоби кожне дурне мені допити не влаштовувало, так – на тобі! Син прийшов батька добити.

– Та добре, мовчу… – Петро замовк.

Суддя насупився, зиркнув на сина набундючено.

– Йди спитай, коли мені вже масаж робитимуть, а то у хребті щось коле.

– Я збігаю! – Людмила. І вже – до дверей.

– А ти, невісточко, зі мною залишишся! – як батогом по спині.

Петро махнув дружині: я швидко. Вийшов з палати.

– Що, гаряча штучко? Забути мене не можеш? Тільки про мене тепер і думаєш? – суддя гидливо вишкірився, роздивлявся закляклу невістку, як близьку здобич. – Потерпи, Людмилко! Я свої косяки швидко розгребу, одразу до тебе повернуся. Ще награємося. Правильно я кажу?

– Ви… одужуйте, Георгію Івановичу. Ми всі дуже хвилюємося за вас. Мене у сільраді всі питають: що з Георгієм Івановичем, чому у лікарні?!

– Георгій Іванович ще всіх сук, які йому погибелі бажають, на один великий… шампур насадить, а смажити не стане! Живими зжере! Отак усім у сільраді й перекажи.

– Добре… – ні жива ні мертва від страху. Аж Петро помітив, як зайшов до палати із масажисткою: зблідла дружина.

– Людо, що з тобою?! – допитувався, коли поверталися до Килимівки на службовому «пріусі».

– Зупини автівку, Петю, бо щось мені зле. Ще обблюю тут усе, – з трагічними нотками у голосі слабко прошепотіла королева.

Стали на об’їзній між Килимівкою і райцентром, якраз під білбордом «Бережіть ліс!». Жінка з автівки вийшла, руки до живота приклала, скривилася. Дихала глибоко, аби втримати нудоту.

– Тобі би до лікаря, Людо, – зі співчуттям мовив Петро.

– До Шанівки змотаюся. До Катерини по трави, – говорила і прозрівала, думки з’єдналися у стрункий план. – Одразу краще стане.