Леся Українка - Поезії, Леся Українка

style="">  ДОЧКА ІЄФАЯ 35

 

 

Пусти мене, мій батеньку, на гори,

де ряст весняний золотом жаріє,

де вітер цвіт з мигдалів обсипає,-

хай він мене дощем рожевим скропить,

оплаче цвітом молодість мою.

 

Там, кажуть, з гір усю країну видно,-

нехай востаннє я побачу більше,

ніж бачила за все життя коротке,

хай стану ближче до ясного сонця,

скажу йому: веселеє, прощай!

 

Пусти мене, мій батеньку, на гори!

Зберу всіх подруг, всіх моїх коханих,

я ще ніколи так їх не любила,

як от тепер, востаннє, перед смертю.

Ми не слізьми заплачемо,- піснями

веселе дівування пом’янем.

 

Я золотим квіткам віддам всі мрії,

а вітрові свою дівочу волю,

мов пелюстки, обсиплються бажання,

у світ пущу з піснями всі думки.

 

Хай я сама сирій землі належу,-

віддай мене тому, кому обрік,-

а те, що я на горах заспіваю,

належить сонцю, вітрові й весні;

кров кане в землю, а воно полине…

 

Пусти мене, мій батеньку, на гори!

не бійся ти, що з гір я не вернуся,

що вже несила буде покидати

хорошого весняного життя,-

ні,- з гір прийду мовчазна і покірна,

 

схилюсь, мов квітка, на жертовний камінь.

Бо знатиму: хоч би сто літ жила,

такої пісні вже б не заспівала,

життя такого більше не зазнала б,

як в час прощання на горі високій.

Даруй мені, мій батеньку, той час!

 

Пусти мене, мій батеньку, на гори,

коли ти хочеш, щоб твоя дитина

одважно йшла на передчасну страту,

очей в сльозах до гір не обертала

і з сонцем не прощалася риданням,

тебе, людей і бога - не кляла!

 

Тифліс (Кавказ). 1904.

 

СПОГАД З ЄВПАТОРІЇ

 

 

Море стелиться чорним, важким оксамитом,

небо чорне і хмарне тяжіє вгорі,

тільки де-не-де, мов передсмертним останнім привітом,

промовляє зоря до зорі.

 

Невидимками крадуться чорні ворожії хвилі,

тихо, тихо, мов хитрих злочинців гурти,

і причаїли гомін, і скрили всі гребені білі,

ледве дишуть… підкрались і вдарили зразу в борти,

 

потрясли корабель наш і з реготом геть відкотились…

Знову тиша і знов темна сила таємно чига…

Від вогнів вартових дві дороги на морі зустрілись:

смуга мертво-зелена й криваво-червона стяга.

 

Ледве мріє, мов привид, далекеє соннеє місто,

ні вогнів, ані гуків музики до моря не шле.

Тихо так, наче вимерло в світі навколо все чисто,

тільки море зосталось, а в ньому щось чорне і зле.

 

Чи се ж та «країна світла

і прозорої блакиті»,

де колись я забувала,

що десь є негода в світі?

 

Світло зникло, небо змеркло,

і блакить укрили хмари,

від минулого зостались

невиразні, смутні мари.

 

Де ж ти, наша люба Stella Maris 36 ясна?

Ти колись нам слала

доріженьку світла, вабила нас красна,

долю віщувала.

Де той білий човник, що по тій дорозі

з нами плив «на чисте»?

Де те все поділось, що тоді нам мрілось,-

ясне, урочисте?

Білий човник, може, десь тут на причалі

тихо спочиває,

Stella Maris, може, завтра без печалі

цілий світ осяє,

тільки те, що мрілось, не питай, де ділось,

не питай… немає…

 

А тоді: «Нас було тільки двоє,

хвилі скрізь коло нас коливались,

і такі ми самотні обоє

серед того простору здавались.

Я дивилась на тебе, мій брате,

що гадала, не вимовлю зроду,

чим було тоді серце багате,

поховала я в тихую воду».

 

Я дивлюсь на сю чорну безодню.

Де то спить моя думонька, де?

Де б не спала, навіки пропала,

так, як любе життя молоде!..

 

27.07.1904

 

«Мої любі, до мене ходіть! я сама.»

 

 

Мої любі, до мене ходіть! я сама.

Поговоримо думами тихо.

Межи мною і вами нікого нема -

не розлучить ні щастя, ні лихо,

я спокійна, не бійтесь, слізьми не заллю

ваші образи любі та милі,

ви живі, бо я живо тепер вас люблю,

ви для мене тепер не в могилі.

Знаю добре - вже виросли квіти й трава

на могилах, що стали над вами,

але там тільки смуток і жах спочива,

вас нема там, ви й досі між нами.

Тільки смутно вам жити: зітханням, слізьми

рідну тінь рідні люди вітають,

ви - непрошені гості між тими людьми,

що найбільше з усіх вас кохають.

Ваше ймення в вигнанні, під карою сліз

заборонено спогад про нього,

образ ваш, мов упир, що з могили приліз,

кров зганяє з обличчя рідного.

Як осиковим кіллям отих упирів,

так хотять забуттям вас прибити,

обсіваються маком дрібниць, марних слів,

аби ви не могли доступити.

Як пробитий упир, ваша вражена тінь

блідне, блідне, і смерть її криє,

між живими і вами росте просторінь,-

рідне серце могилу вам риє…

Не дивіться докірливо, любі мої,

я не винна в сьому перед вами,

вам давала я думи і мрії свої

в час, як бавила інших словами.

Не спиняла я сліз, хоч потоком лились,

поки порох не змила могильний

з ваших образів чистих, і знов, як колись,

тривок з вами живий став і сильний.

Кров з лиця, блиск очей я давала для вас

без жалю, не боронячись, вільно,

аж наблизивсь для всіх нас відродження час,

і життя знов поплинуло спільно.

Хоч дрібниці, клопоти і злидні