Леся Українка - Поезії, Леся Українка

хвилі будуть,

але сі не вернуться ніколи?

Чи того, що біль ота пречиста

мусить чорній темряві коритись?

Чи того, що й завтра день скінчиться,

що і завтра ніч настане знову,

і подвійно боротьба даремна,

і подвійно розпачлива туга?

 

Чи не тим так рвуться вгору хвилі,

щоб хоч промінь зоряний вхопити,

що не вірять в перемогу сонця?

Чи не тим вони отак ридають,

що не досить їм розбиту воду

в спадок іншим хвилям полишити,

але шкода й власної краси?

 

Хоч тремтить ся темрява безмежна,

але хто збагне її тремтіння?

Чи то жах їй лоно протинає

за невічну і недовгу владу?

Чи то тільки заздрощі неситі

на життя, на рух, на силу моря?

Чи то лютість нею б’є запекла

на ту біль, на зорі, на проміння?

Чи то радість хижа, зловорожа,

за свої всі темні перемоги?

 

Так ідуть оці питання марні,

як оті сумні, невидні хвилі:

блиск непевний дальнього сіяння

упаде і зникне, й розіб’ються

думи-хвилі в темному просторі…

Ніч темніє, і ясніють зорі,

море плаче, й темрява тремтить…

 

San-Remo, 24.04.1903

 

БРАНЕЦЬ

 

Середньовічний мотив

 

 

На країну італьянську

сильне військо наступило,-

за французькими полками

з різних сто́рін кондотьєри. 34

 

Всі злетілись, наче галич,

наче теє хиже птаство

на порубаного трупа,

щоб розшарпати до краю.

 

Де не зможе збройна сила,

там доступить зрада потай

і вужем тонким пролізе

від меча й вогню зручніше.

 

А чого не може й зрада,

лютий розбрат доконає;

що зосталось від чужинців,

те свої брати сплюндрують.

 

Горе тим, що йдуть одважно

у нерівний бій на згубу,

гірше тим, що від отрути

на безслав’ї погибають.

 

А найгірше тим, що марне

світом нудять у полоні,

як отой бездольний лицар

Габріель ді Кастельнеро.

 

Сам Баяр, найкращий лицар,

взяв його в полон у полі,

і тепер сидить він бранцем

у французькім таборищі.

 

Не закутий у кайдани

і не замкнений на вежі,

без сторожі пробуває

у Баяровім наметі.

 

Здався вів на слово честі,

у нерівнім бою впавши,

а Баяр, цнотливий лицар,

вірить лицарському слову:

 

дав злотисту шаблю бранцю,

і коня, і свого джуру

і просив усе лицарство

мати гостем італьянця.

 

І «гостює» по неволі

Габріель ді Кастельнеро,

жде, як бога, того часу,

що підуть на розмін бранці.

 

Сумно дивиться з намету

на околицю препишну:

край веселий Італьянський

і в біді красою сяє.

 

В темнім листі померанці

світять золотом червоним,

а оливи кучеряві

сріблом криють всі левади,

 

гори наче линуть в небо

чистим, легким візерунком -

але що́ то там біліє

по узгір’ю темно-синім?

 

Чи сніги то залягають?

Чи то хмари притаїлись?

Чи цвітуть каштани в гаю?

Чи потоки грають шумом?

 

Не сніги то, і не хмари,

і не цвіт, і не потоки -

ох! то куряться димове!

то французи палять села…

 

Габрієль ді Кастельнеро

стиснув шабельку злотисту;

«Гей, коня!» - гукнув на джуру,

- До послуги, ясний пане!

 

Як почув слова французькі

бідний лицар італьянський,

шаблю випустив і тихо:

«Ні, не треба» - мовив джурі.

 

І закрив рукою очі -

темно стало їм і чорно,

наче в’язням безталанним

у «колодязях» венецьких.

 

Габріель ді Кастельнеро

заздрив тим безщасним бранцям,

що Венеція держала

у своїх страшних темницях.

 

Бо невільники не мали

ані зброї, ані джури,

ні лицарських обов’язків,

тільки мури та кайдани.

 

San-Remo, 1903.

 

«Я знала те, що будуть сльози, мука…»

 

 

Я знала те, що будуть сльози, мука,

багато праці марної, дрібної,

невидної і часто, дуже часто

даремне вжитої. Не тільки надгороди

за все те я не жду, а ледве-ледве

від власного картання захищаюсь

і ледве стримую докори свого серця

за те, що завинила без вини.

Коли часами в сутіні щоденній

яскрава квітка щастя процвіте,

її приймаю не як надгороду,-

як дар, як диво, як нежданий рай,

відкритий на хвилину з ласки неба,

як легендарний з папороті цвіт.

А потім, коли знов наплине сутінь,

я думаю: я знала се, я знала,

мовчи, душе, спини свій стогін, серце,

так мусить бути…

 

Може, хутко прийде

година та, коли в сльозах побачу,

що я навік зів’яла, помарніла,

і квітка щастя раз назавжди зникла,

як легендарний з папороті цвіт.

Заплачу я кривавими сльозами,-

так, певне, плакали вигнанці з раю,-

але й тоді скажу: я знала се, я знала,

мовчи, душе, спини свій стогін, серце,

так мусить бути…

 

Хоч би вже не сутінь,

а тьма сувора залягла кругом,

я ще не здамся, буду прислухатись,

чи не заглух в душі мій давній грім,

тривожно думкою загляну в саме серце,

чи в ньому ще спалахують часами

колишні блискавиці,- а як ні,

якщо мене зима пройме до серця,

мою весну таємну переможе,

мої дивниці-квіти поморозить,

то я скажу: ні, я сього не ждала!

Умри, душе, розбийсь, холодне серце,

так жить не варт!

 

Тифліс, 3.02.1904