Леся Українка - Поезії, Леся Українка

class="p8" style="">ДИМ

 

 

«Для нас у ріднім краю навіть дим

Солодкий та коханий…» Без упину

Я думала собі оці слова,

Простуючи в країну італьянську.

І мріялись мені далекі села:

Дівчата йдуть, співаючи, з ланів,

Клопочуться хазяйки невсипущі,

Стрічаючи отару та черідку,

Господарі вертаються з роботи,

Не прискоряючи ходи, поважно,

А нишком поглядають на димок,

Що в’ється понад комином низеньким,

І думають: «Оце ж воно й вечеря…»

І мріялись мені росисті луки

Волинські: здалека чорніє ліс

Зубчастим муром, а туман на нього

Безгучним, тихим морем напливає,-

Хто в лісі, хто у полі, стережися!

То котиться пропасниця лукава.

Але ночліжники собі співають,

Простуючи до лісу, на димок,-

Се ж там товариші багаття розпалили,

Там тепло, сухо, грають роєм іскри,

Мов бджоли золоті, вогонь танцює…

«Простуймо на димок!..»

І я дивилась

На ті бездимні села італьянські

(Вогню й малого для «поленти» досить),

На рижові поля, страшні «різайї»,

Де невидимкою малярія літає,

Не боячись ні диму, ні вогню,-

І слово «чужина» бриніло в думці

За кожним стуком поїзда прудкого.

 

…Тунель! І дим влетів мені в вікно

Гіркою хмарою - поганий дим,

Либонь, погане вугля італьянське -

Так не душив і дим в курній хатині

Там, на Поліссі, тож було співали

Дружки весільні, аж дзвеніла хата,

Не хриплим, чистим голосом, дарма

Що голови немов у хмарі мріли;

Той дим гриз очі, але все ж не так,

Бо він був з дерева, а може, й те, що рідний…

«Sampierdarena». 33 Слава ж тобі, боже!

Се ж хутко Генуя, там і спочинок,

Там буде море, і веселе небо,

І давнє місто гордої краси

Одважного і вільного народу…

…«Он наша Генуя»,- панок старенький

Показує мені удалину.

Дивлюся - і не бачу - мла закрила.

«Добродію, чи се тут часто з моря

Такий туман встає?» - питаю пана.

«Туман? Се не туман, се тільки дим,

Се завжди так. Воно й не диво - гляньте!»

Я глянула: немов високі щогли

У пристані великій, бовваніли

Крізь сиву млу тонкії комини.

Та скільки! цілий ліс! «Багатство наше

Отут росте!» - сказав панок поважно,

У фабриках не кришталеві стіни,

А з вікон те багатство не світилось,

За вікнами щось темне маячіло…

Мені згадалось теж приморське місто,

Не італьянське, потім друге, третє,

Четверте - все над рідними морями -

І знову місто, те вже над рікою

Великою, гучною від порогів,

Мов рейнська круча, де якісь колеса

І день, і ніч глушать гук водопаду…

А потім села з полем, кучерявим

Від бурячиння… а над тим усім

Скрізь комини високі непомірно,

Мов сосни в горах - тільки що без гілля…

Ми в’їхали у передмістя. Чорні,

Закурені стояли там будинки,

Суворі та непишні. По будинках

До вікон хустя прип’ялось, мов злидні,

Що їх ні в двері, ні в вікно не випреш,

А з вікон визирали, мов привиддя,

Якісь бліді, невільницькі обличчя.

А над усім той дим, той легкий дим,

Що не гризе очей, притьмом не душить,

А тільки небо ясне застилає,

І краде людям сонечко веселе,

П’є кров з лиця, і гасить людський погляд,

І барви всі рівняє сивизною.

Ніхто його не чув, але завжди,

І день, і ніч, і кожную хвилину

Безгучно і таємно, та виразно

Він промовля: «Я тут, я завжди тут».

Той дим проник мені у саме серце,

І стиснулось воно, і заніміло,

І вже не говорило: «чужина».

 

San-Remo, 21.01.1903

 

«Угорі так яро сяють зорі…»

 

 

Угорі так яро сяють зорі,

ні одна не криється за хмари,

наче світлом хочуть напоїти

небо й море, землю й світ надземний,

але небо темне, наче розпач,

у хаосі невиразнім море,

а земля вся тугою чорніє,

таємниця криє світ надземний,

невидимі, але гучні крила

вихра-велета і б’ються, й плещуть,

море плаче, й темрява тремтить…

 

Море плаче голосом великим,

дужі хвилі ринуть, і ридають,

і здіймаються все вгору, вгору,

вище все, аж поки дальнє світло

тих зірок голов їх доторкнеться,

тільки ледве чиста біль заблисне

на потужних головах, як раптом

наче темна сила їх підкосить,

і поляжуть голови, і люто

море кине подолані хвилі

в чорну ніч… не видно, тільки чутно,

як вони розіб’ються об землю…

А за ними вже нова фаланга

гомонить і світла досягає…

Море плаче, й темрява тремтить…

 

Нащо те великеє змагання?

Адже завтра зійде сонце ясне

і само освітить гори-хвилі

або навіть і найменшу хвильку,

і найменшу рисочку біленьку

тої піни, що покине буря.

І чи буде море вигравати,

чи розстелиться безкраїм плесом,

повним тиші й любого спокою,

сонце дасть йому своє проміння

і прихилить неба гойним світлом.

Ніч мине, як вже не раз минала,-

тож недарма темрява тремтить.

 

Нащо те великеє ридання?

Чи то мало в морі хвиль потужних,

чи то сі, що полягли тепера,

вже найкращі з усього братерства?

Адже стільки бачили їх зорі,

адже стільки пестило їх сонце,

адже стільки розкотив їх вітер.

І чому не плакало так море,

коли тихі та лагідні хвилі

марнували силу й вік недовгий,

поливаючи пісок неплідний,-

море тільки усміхалось сонцю,

і велике світло не тремтіло.

А тепер чого так серед ночі

море плаче й темрява тремтить?

 

І чого так жалує се море?

Чи того, що кращі