Василь Олександрович Лисенко - Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко

привітання. Леонід Поух витер ганчіркою руки, запитав співчутливо:

— Зажили твої подряпини? Ти вибач, Юрку, що так трапилося. Не зумів тебе захистити, загаявся в селі.

Юрко, як заворожений, дивився на кулемети. П'ять. Якщо разом з усіх ударити по фашистах — пір'я з них полетить. Невже всю цю зброю Вершина знайшов у підземеллі? І справді, не підземелля, а склад.

Хлопець підійшов до Червоної красуні, уважно глянув на її вінок. У кожній волошці виднілася мідна блискітка. Тільки вона нагадувала не зірочку, а невеличкий потемнілий ромбик.

— Що, Юрку, — заговорив Яценко, — хочеш випитати в красуні її таємницю? Даремна справа! І часу не варто тратити. Он Федір Горюнов, який парубок — красень! І вдень, і вночі крутиться біля неї, а толку ніякого. Такий кавалер, а вона на нього — нуль уваги.

— Поговори, поговори, — незлобиво озвався Горюнов, — то не так будуть завидки брати. Звісно, я парубок хоч куди, а що мовчить дівчина, я тут ні при чому! Вона й товаришу лейтенанту свою таємницю не відкриває, не хоче. Але на все свій час.

— Як кулемети? — запитав лейтенант.

— Хоч зараз можна пускати в діло, — відповів Поух, — треба шукати патрони. Кулемети нові, прямо з заводу, де-не-де їх трохи прихопила іржа. Довго пролежали в схованці.

Вершина підійшов до шафи з книгами, відкрив її, дістав блискучий металевий ліхтар і звернувся до всіх:

— Будемо відкривати схов Сиволапа. Прошу завітати в кімнату козака Мамая.

Розвідники залишили роботу, похапцем витирали замащені руки. Яценко запитав Вершину:

— Може, й Пахомова покликати?

— Ні, хай слухає Зоряну. Ми йому наші знахідки покажемо пізніше.

У Рожевій кімнаті, там, де на стіні був намальований козак Мамай, лейтенант пальцями постукав по стіні:

— Ось він, схов. Нікому й на думку не спаде, що тут замасковано скарбницю.

Затим узяв ніж і став шкребти фарбу. На стіні з'явилися невеличкі металеві дверцята, поцяцьковані дрібними мідними зірочками.

— І тут блискітки! — здивовано прошепотів Поух. Дзенькнули, відкриваючись, металеві дверцята. У глибокій ніші лежали якісь речі, прикриті цупким зеленим брезентом. Лейтенант витяг брезент, і з нього посипалася хмара дрібного пилу, поволі осідаючи на підлогу та на широкий стіл. Вершина ліхтариком освітив таємничу нішу. У ній лежали важкі шкіряні торбинки. Поряд з ними — пістолет, патрони, посвідчення, кілька книжок в лискучій шкіряній оправі. Трохи збоку стояла скринька з червоного дерева.

Лейтенант обережно дістав один мішечок, розв'язав його і висипав на стіл блискучі золоті монети. Потім висипав золото із інших торбинок.

— А що там у червоній скриньці? — нетерпляче запитав Поух.

— Оглянемо й скриньку, — спокійно мовив лейтенант, — там теж, мабуть, якісь коштовності.

Він поставив скриньку на стіл, заходився відкривати кришку. Але скринька була замкнена. Вершина взяв ножа, підважив ним скриньку, натис — і кришка відскочила, повисла на одному завісі. У скриньці лежали золоті хрести, ордени, персні.

Юрко заглянув у схов, прикипів поглядом до пістолета. Вершина взяв зброю, оглянув її і сказав:

— Знайома штучка. Отакі пістолети носили колись кайзерівські офіцери, як вони вдерлися на нашу землю в 1918 році. Наділяли вони ними і своїх спільників та помічників — гетьманців. От аптекар і зберігав у підземеллі цей подарунок.

Лейтенант згорнув докупи золоті монети царської чеканки, хрести, персні, промовив задоволено:

— Зараз партизани збирають кошти на побудову літака. Таку ухвалу недавно прийняли в нашому загоні під час зустрічі з пілотами з Великої землі. Це й буде наш внесок.

Вершина оглянув книги, погортав їх і знову сховав у нішу.

— Пізніше, — пояснив він, — оглянемо більш докладно. А зараз — всім відпочивати, а декому, — Вершина поглянув на Юрка, — пора рушати додому. Скоро почне світати.

Розділ третій
НЕБЕЗПЕЧНА ЗУСТРІЧ

Леся довго читала книжку Роберта Стівенсона «Острів скарбів». Так зачиталася, що й не помітила, як почало сутеніти. Підвела голову, коли рипнули двері і в хату зайшла стривожена Галина Іванівна. Здавалося, що вона одягла на себе білу, непроникну маску.

— Мамо, — кинулася до неї Леся, — що трапилося? Чого ти така перелякана? Ти біла, як крейда!

— Лихо, Лесю! Де Женько? Нам треба хутчій тікати з села. Хто дома?

— Нема нікого. Женя як пішов з Саньком на Прип'ять, то й обідати не приходив. І Юрко кудись подався. Так що ж скоїлося? Чого ти тремтиш?

Галина Іванівна сіла за стіл, стала розповідати злякано:

— Привів сьогодні Підошва в майстерню поліцая. Я як угледіла його — вмерла від страху. Пам'ятаєш, позаминулого року на нашу заставу напали бандерівці? Під час стрілянини одного пораненого бандита захопили в полон. І я перев'язала йому рану. Так тепер цей бандерівець опинився в нашому селі. Прийшов у чорній есесівській формі. І він мене впізнав, пригадав, де ми з ним зустрічалися. Подивився і, як той вовк, зуби вишкірив.

— Що ж тепер буде? — пополотніла дівчина.

— Не знаю, Лесю, — розпачливо відказала Галина Іванівна, — треба хутчій тікати з села. Ти ж знаєш: родини комісарів, прикордонників, комуністів розстрілюють. І треба тікати сьогодні, бо завтра буде пізно.

— Хоча б Юрко прийшов…

— Тут Юрко нічим не допоможе, — в голосі Галини Іванівни страх і безнадія. — Але куди ж нам подітися?

Галина Іванівна підійшла до полиці, дістала пляшечку з настоєм валер'янки, накапала в чарку.

— Піди, Лесю, до діда Захарка, може, він дозволить переховатися в нього, хоч одну ніч перебути. Той бандерівець про щось говорив із Марією Федорівною, мабуть, про мене розпитував.

— Може, Юрко щось придумає, — мовила Леся, — і Марію Федорівну треба зачекати. Як уже тікати — то всім разом.

— Забувай, Лесю, про свого Юрка, — зітхнула Галина Іванівна, — кінець вашій дружбі. Бандерівець нам нічого не подарує. Під час нападу на заставу татко його поранив —