Олександр Романович Бєляєв - Небесний гість, Олександр Романович Бєляєв

було б справді непогано, — казав далі Тюменєв, великий любитель риби. — Чому б нам і не наловити риби?

Архімед і Савич з охотою пристали на цю пропозицію. Якою цікавою не була подорож, а життя в гідростаті минало одноманітно. А тут така незвичайна розвага. Молоді супутники Тюменєва засперечались, як ловити рибу: сіткою чи остями, — і те, і друге треба було ще зробити. Вирішили — остями.

Взявши ості, Архімед і Савич у водолазних костюмах вийшли з гідростата через люк у верхній легкій надбудові.

Голубе сонце вже досить яскраво осявало невелику водяну планетку, всередині якої метушились риби. Деякі з них, тікаючи від остів, вистрибували на поверхню планетки, зразу ж розривалися від внутрішнього тиску і повільно падали.

Полювання було вдале. Цього дня мандрівники ласували свіжою рибою. Згодом обговорили план, як краще прикріпити до гідростата парашут, потрібний для посадки, щоб він розкрився вже у верхніх шарах атмосфери Бети, інакше ривок буде надто сильним, стропи не витримають, тріснуть, парашут одірветься.

На другий день Архімед, скінчивши щоденні обчислення і провівши астрономічні спостереження, заявив, що до посадки лишилося всього п'ять годин з хвилинами. Час прикріплювати парашут. Він зберігався у верхньому відсіку, що міг наповнюватися водою.

Тюменєв і Турцев, допомагаючи один одному, налягли водолазні костюми й пішли. Савич сів коло апаратів управління, запалив люлечку і замислився про те, що чекає їх у найближчому майбутньому. Він подивився крізь стіну. Од неї віяло теплом. Вона світилась зеленкувато-голубим світлом. Сонце Бети вже близько. Самої планети не видно — вона десь під ногами. Крізь протилежний бік стіни видно яскраву білу зорю. Це наше Сонце. Десь біля нього має бути Земля. Савич зітхнув. Сказати правду, він страшенно боїться посадки…

Раптом заговорив радіоприймач. Вісті з Землі. З милої, рідної Землі, яку зараз навіть неможливо розшукати у світових просторах…

Якась американська радіостанція повідомляла про трьох героїв, що вирішили полетіти з Землі на зорю. «Тюменєв, Турцев і Савич — ось три славетні імені…»

Савич слухає, осміхається і навіть заплющує очі від задоволення. Як все-таки добре, що він узяв участь у цій експедиції…

— Ну, от і ми! Діло зроблено, — сказав Тюменєв, увіходячи. — А ви, здається, дрімаєте? Про що це базікає радіо? Англія? Америка?

— Я не спав, — промовив Савич. — У вас, здається, поранена рука, Турцев?

— Рука — пусте, — відповів Архімед, нашвидку роблячи перев'язку. — Костюм водолазний порвав, зачепившись за залізну скобу, — це гірше. Вода почала проникати всередину костюма. Довелося перетягти руку обривком троса. Добре, що це трапилось, коли роботу було вже скінчено.

— Чудово, — вигукнув Тюменєв, вилазячи з водолазного костюма. — Парашут не підведе. Аби не підвели шнури.

— Хіба товариш Турцев не вирахував, яке навантаження буде на стропи?

— Надіти нам перед посадкою кисневі маски? Як ти гадаєш, Архімед? Може, в атмосфері Бети є які шкідливі гази?

— В такому разі маски тільки відстрочать нашу загибель на кілька годин! — не стримався Савич.

— І чудово. На кілька годин! За кілька годин можна зробити безліч наукових спостережень і повідомити про них по радіо на Землю.

Турцев подивився в невеликий телескоп на Бету, глянув на годинника, щось перевірив по записній книжці і сказав:

— Підлітаємо. Як прикро, що ми впадемо на тіньовий бік планети. Нічого не видно. Що лежить під нами? Гори? Ліс? Океан?

— Дай я подивлюсь. Так, темно. Бачу тільки одну зелену цятку. Можливо, освітлена вершина гори.

— Ну що ж, надіваймо маски. Час! — промовив Архімед. — І, гадаю, нам краще лягти на койки. Коли парашут розкриється в атмосфері Бети, удар буде дуже сильний.

Усі наділи кисневі маски, полягали на койки і почали мовчки чекати, як зустріне їх планета Бета.

Напружена мовчанка ставала нестерпною.

— Коли б нам пощастило впасти у воду, — мовив Савич.

— Я вважав би за краще, щоб наш гідростат упав у глину, — озвався Тюменєв.

— Таж не думаєте ви, що глина м'якша за воду, — заперечив Савич.

— Думаю. То ж бо й воно! Чи знаєте ви, що куля, яка швидко летить, пробиває втрамбований сніг на 350 сантиметрів, глину — на 100, соснові дошки — на 87, а воду — лише на 80 сантиметрів? Виходить, при певних умовах вода може бути твердіша за дошки і глину. А ви — у воду!

— Але ж у такому разі ми маємо розбитись, куди б не впали! — у відчаї вигукнув Савич і в ту ж мить, зойкнувши, простягся на підлозі.

Жахливий поштовх струсонув увесь гідростат. Слідом за першим поштовхом ішов другий, третій, четвертий — щоразу слабші. Нарешті, після п'ятого, досить м'якого поштовху гідростат зупинився, розмірено похитуючись. Зненацька температура в гідростаті підскочила майже до сімдесяти градусів і піднімалась далі. Почулося неймовірне шипіння, яке незабаром стихло.

Мандрівники відчули, що їхні тіла стали важчі. Вони вже звикли до невагомості, і повернення у світ ваги було вкрай неприємним. М'язи ослабли за час подорожі, і тепер руки й ноги здавалися ніби налитими свинцем.

— Помираю. Задихаюсь. Живцем згораю… — стогнав Савич, корчачись на підлозі біля своєї койки.

— Ху-ху. Так. Тепленько. Тертя об повітря. Ху. Гідростат нагрівся, — озвався зі своєї койки Архімед. Він говорив через силу, важко переводячи дух, але спокійно. — Вам допомогти, Савич? Дядечку, як ви себе почуваєте?

— Незрозуміло. Зовсім незрозуміло. То ж бо й воно, — відповів Тюменєв, який опинився під столом, далеко від койок. — Так, жарко. Баня. Шведська парильня. То ж бо й воно. Га? Ти про щось мене питав, Архімед? Як почуваю? Препогано, тобто чудово. Чудесно! Прегарно. Живі. І навіть ніби мало побиті. Га? Чого там Савич стогне? Так. Зовсім незрозуміло…

— Що вам незрозуміло, дядечку? Та вставайте ж, Савич! Температура вже не підвищується.