Олександр Петрович Казанцев - Дзвін сонця, Олександр Петрович Казанцев

Щоб Мрією здолав я Зло, послала доля!

Кардинал схилив голову.

— Вірші твої, Томмазо, йдуть від серця. Та хіба свята католицька церква не бореться зі злом?

— Боротися з ним, монсеньйоре, мало, замолюючи і відпускаючи гріхи. Необхідно знищити причини зла.

— Чи не ті, що ти їх виклав у своєму трактаті “Місто Сонця”?

— Я радий, учителю, що мої думки знайомі вам.

— Тоді поговоримо про них. Почнемо з дрібниць.

— Істина не знає дрібниць, учителю. Я змалку запам’ятав ці ваші слова.

— Джованні, мій Джованні! Твої спогади хвилюють мене. Але “Місто Сонця” написав уже не Джованні, а Томмазо.

— Так, Томмазо Кампанелла, який не забув заповітів недавнього мученика Томаса Мора, монсеньйоре.

— Його зарахували до святих, його шанує церква. Отож почнемо з того місця, де саме ти розташував своє Місто Сонця. Відомо ж, що жоден народ, який живе біля екватора, не досягнув високого розквіту.

— Я думаю, вчителю, культура не розквітала там не тому, що палить сонце, а тому, що не усунуто причин зла, які давали змогу множитися порокам.

— Все це так. Та хіба не краще поставити твоє Місто біля моря, де впадає велика річка, аби зручніше було спілкуватися з усім світом. Купці, торгівля споконвіку сприяли поширенню знань.

— Моє Місто, вчителю, будує своє життя, зовсім не відмовляючись од зв’язків з іншими народами, але не за їхніми правилами. Мої солярії зацікавлені не так у мореплавстві й купівлі-продажу, збагаченні, як у загальному щасті, коли кожен мешканець одержує з міських багатств усе необхідне для людини, яка нехтує будь-якими надлишками.

— А хто ж запропонує їм стільки товарів?

— Ніхто, вчителю. Вони самі їх виготовлять, адже трудитимуться всі без винятку: вчений, жрець, скульптор, воїн, — усі вийдуть на поля чи в майстерні для ремесел. Якщо полічити багатства, що створюються простим людом, але належать на правах власності багатіям і вельможам, у руках яких влада і які розтринькують усе те на розкоші й війни, і якщо уявити, що ті багатства розподілені між усіма, то виявиться: бідних зовсім немає! І до соляріїв щастя прийде не від заморських купців, а від своєї праці.

— Праця праці різниця. Завжди знайдеться чорна й неприємна робота і для неуків, і для мудреців.

— Її виконуватимуть ті, хто порушив статут.

— Статут? Ти хочеш усіх зігнати в один монастир?

— За монастирським статутом жили громади перших християн, учителю.

— І все-таки: як ти створиш Місто з новим ладом, коли історія людства ще не знала таких прикладів? Не може бути безгрішної громади.

— Учителю, люди не відали про існування Америки, вважали: нема її за океаном. Мореплавець Колумб із Генуї відкрив не лише нові землі, а й очі людям. Так само не можна заперечувати створення Міста Сонця, міста без приватної власності.

— Томмазо, ти замахнувся на основу основ! Хочеш зрубати сучок, на якому тримається всесвітній порядок. Своїм прагненням перемогти безправ’я ти ладен позбавити людей їхніх основних прав.

— Яких саме, вчителю? Права власності? Але ж вона і є причиною всіх бід, породжує нечувані багатства одних і гнітючу бідність других, розкіш сильних і злиденність гноблених, змушених трудитися не на себе.

— Не може існувати те, чого досі не було на світі, — вперто стояв на своєму домініканець.

— Чому не було, вчителю? Згадаймо знову перших християн, в общинах яких усе було спільне.

— Але общини зникли.

— Зате зостався їхній статут… у монастирях.

— Ти хочеш, щоб увесь світ став одним монастирем?

— А чому б і ні? Якщо статут хороший для братії, то чому б людям не стати братами?

— У монастирі — обітниця безшлюбності, а в Місті Сонця — спільні жінки! Хіба цього я тебе вчив?

— Я бачу жінку, яка в усьому рівна з чоловіком. Жінку вільну, яка має право вибирати своє щастя. Єднання пар повинно бути вільним, а не схожим на ринковий продаж та ще й скріплений церквою.

Кардинал глибоко зітхнув.

— Яка омана! Ти просто не пізнав кохання, не відчував пристрасного, бурхливого почуття, коли з усіх на Землі тобі потрібна одна, лише одна!

— Прошу вас, монсеньйоре, не чіпайте пам’яті моєї матері.

Кардинал підвів угору очі:

— Присягаю тобі іменем Христовим, що я при цьому згадав лише гіркі муки, яких сам скуштував, тамуючи почуття… Ти син мій названий, якого я вчив. І все ж мені шкода, що тобі не довелося пережити тих страждань, які підносять душу…

— Зате я зазнав інших страждань, яких не випадає на долю сотень людей.

— Але ж, прагнучи щастя, ти позбавляєш людей вершини, якої ні тобі, ні мені не вдалося сягнути.

— А хіба в “Місті Сонця” накладено заборону на любов? Люди житимуть, поки житиме чиста любов, — без вигоди, не за гроші, не за знатність.

— Та все-таки в твоєму трактаті не обійшлося без примусу. В народженні дітей.

— Діти — обов’язок кожної сім’ї перед суспільством. Вони — майбутнє народу, належать державі, яка їх і виховує.

— Силоміць відірваних од батьків?

— Аж ніяк. У Стародавній Спарті хворих і слабких дітей, нездатних стати красивими, сильними і мудрими, жорстоко скидали зі скелі. У “Місті Сонця” держава дбатиме про всіх дітей. Хіба це не гуманно?

— Світ відібраних у матері дітей? Ні, сину, не знаю, хто нас розсудить.

— Час, монсеньйоре, тільки час. Я ладен проспати тисячі літ, щоб дізнатися, чи знайшли люди правильний шлях.

— Сердешний, ти й