Олександр Петрович Казанцев - Дзвін сонця, Олександр Петрович Казанцев

Загриміло залізне обіддя коліс, і на тюремному подвір’ї начальник в’язниці разом з опасистим священиком допомогли кардиналові вийти з карети. Спираючись на патерицю, отець Антоніо пошкутильгав до входу — зігнутий літами, з висушеним аскетичним обличчям, на якому горіли колишнім вогнем чорні зіниці. Він кілька разів спинявся, щоб передихнути, нарешті піднявся кам’яними сходами.

Начальник в’язниці з гостреньким лисячим лицем так догідливо метушився, що, здавалося, от-от кине під ноги кардиналові свій ошатний камзол, оскільки не встиг простелити для нього килима.

Перед потрібною камерою процесія спинилася. Чернець-тюремник, брязкаючи ключами, відімкнув замок. Жестом руки кардинал усіх відпустив.

Скрип дверей розбудив в’язня, перебивши сон, який цього разу переніс його в Місто Сонця — втілення його мрії.

У тому Місті не повинно бути власності, все в ньому спільне. Ніхто не пригноблює іншого, не змушує на себе працювати. Кожен зобов’язаний трудитися чотири години на день, віддаючи вільний час відпочинку і самовдосконаленню, наукам і мистецтву. Всі громадяни живуть в однакових будинках, їдять у спільних трапезнах. Вони самі собі обирають керівників із числа вчених і священнослужителів. Повністю усунено причини, які викликають зло, там немає грошей, зневажається розкіш, зате шанується мудрість. Дітей виховує держава, яка об’єднує не тільки щасливе Місто, а й усі міста Країни Сонця. Вона спілкується з іншими державами, нікому не нав’язуючи свого ладу, але й не допускаючи чужоземців зі своїми порядками, непридатними для соляріїв. А тому вони оволоділи військовим мистецтвом так, щоб мати можливість відбивати будь-які напади. У себе дозволяють різні релігії, не піддаючи нікого гонінням. Над усе люблять солярії своє Місто Сонця, черпаючи в ньому щастя. Тих, хто порушує устої, не страчують, а навічно виганяють із країни.

Уві сні розчинилися ворота чудового міста, і Томмазо Кампанелла схопився, аби ввійти в них. Та, відкривши очі, побачив перед собою кардинала в сутані з червоною підкладкою.

Щось незбагненно знайоме привиділося в’язневі в згорбленій фігурі, яка спиралася на патерицю.

— Джованні, хлопчику мій! — крізь сльози вимовив Антоніо Спадавеллі.

Томмазо упав навколішки, прагнучи поцілувати висохлу руку домініканця.

— Отче! Вчителю! Монсеньйоре кардинал!

— Підведися, сину мій. Роки майже зрівняли нас. Як переживав я твої муки, намагаючись бодай молитвою зарадити тобі!

Томмазо підвівся.

— Може, тому я маю право сказати: “Cogito ergo sum”,[9] — з гіркою іронією мовив в’язень.

Потім підсунув кардиналові табурет, а сам сів на ліжко.

— Так, ти мислиш і, на щастя, існуєш. Схиляюсь перед твоєю силою. А про твої думки я хочу поговорити.

— Та який з мене співрозмовник. За десятиріччя в цій катівні мене просто відучили од спілкування з людьми.

— Але ти і мислив і писав для них. Чого ж ти домагався, прагнучи довести, що недарма одержав ім’я Дзвін?

— І ви, вчителю, почули той дзвін, мій голос? А от мені згадувати ваш голос — це линути в минуле, у блаженні дні дитинства, свободи, в тепло сім’ї!

— Сім’я… Твій батько жорстоко звинуватив мене, — сумно мовив кардинал, — через твоє рішення покинути мирський світ. Я, повір, назавжди втратив сім’ю, що стала мені справді рідною. Відтоді вже майже півстоліття я самотній серед людей…

— І я одинокий, учителю, але в казематі, — відповів в’язень. — Сім’я… Дивно чути це слово. Хоч для мене немає нічого світлішого за образ моєї неньки, отче мій!

— Не тільки для тебе, — значуще мовив Спадавеллі.

Томмазо здивовано підняв очі, уявивши, яким був його вчитель п’ятдесят літ тому. Кардинал застережливо підняв руку.

— Так, так! Я ставився до тебе, як до сина, боготворив ім’я твоєї матері. Але не смій подумати нічого гріховного! Пам’ять її для нас обох священна! Я не порушив своєї обітниці безшлюбності. Однак, помітивши в тобі вулкан, готовий вивергнутися, сам мимоволі пробудивши в тобі готовність стати до бою із загальним злом, я, каюсь, злякався і хотів будь-що врятувати тебе. Про це благала мене і твоя мати.

— Врятувати?

— Авжеж! Я, наївний, недосвідчений домініканець, надто покладався на висоту монастирських стін, намагаючись сховати за ними твій шалений дух, бо любив тебе, мабуть, більше, ніж твій рідний батько…

— Сховати мене в монастирі? І це вдалося?

— Звичайно, ні! Не можна в темниці сховати Сонце!

— Учителю, ви вірите в мій смолоскип, запалений світилом?

— У твоє “Місто Сонця”? Тоді скажи, що ти хотів у ньому сказати?

— Учителю, я прочитаю сонет про сутність усіх бід. Він вам відповість краще, ніж я.

— Твої вірші я цінував завжди. Читай, я слухаю.

Томмазо підвівся з ліжка, сперся рукою об стіл, глянув на заґратоване віконце, крізь яке пробивався сонячний промінь, і прочитав:

— Сонет VIII — “Про сутність усіх бід”.

Я в світ прийшов порок розбити в прах.

Отрута себелюбства зліша за зміїну.

Я знаю край, де Зло ступить не сміє.

Де Розум і Любов заступлять Страх.

Хай зріє думка мудреців в умах.

Хай Істина людьми оволодіє,

Щоб не лишилось на Землі злодіїв

І ждав їх неминуче повний крах.

Мор, голод, війни, скнарість, забобони,

Розпуста, підлість суддів і сваволя -

Невігластва огидлива корона.

Нехай беззбройний і слабкий, в неволі,

Та проти Мороку боротимусь до скону.