Олександр Петрович Казанцев - Дзвін сонця, Олександр Петрович Казанцев

class="book">Страхітливим постає трагічний день, коли красеня Мауріціо де Рінальді, створеного для життя і кохання, співака з рідкісного тембру тенором, схопили на очах Томмазо, коли той поспішав на зустріч з ним в умовлене місце. Іспанські солдати скрутили йому руки, зірвали шпагу, нещадно били алебардами, незважаючи на те, що він — дворянин.

Потім Томмазо бачить себе переодягненим у селянське вбрання — щоб пробратися до моря і втекти в Сіцілію. Іспанські солдати витягли його вже з рибацького човна і поволокли до міста, знущаючись з нього.

Згадувалися моторошні дні суду, який обіцяв Мауріціо, Томмазо, іншим учасникам змови негайну страту.

Сон відтворює почуття, що оволоділо тоді Томмазо в передбаченні краху всіх надій. Турецький флот Сінана Цикала вже не знайде нікого, з ким разом мав би діяти проти іспанців. Смерть неминуча для всіх зраджених і схоплених.

В’язень відчув незвичайне піднесення, коли збагнув, що того пам’ятного дня зійшов на нього вогонь самого Сонця. Аби не загасити смолоскипа в своїх руках, Томмазо обирає для себе замість миттєвої страти неймовірні муки, які й вирішує будь-що витримати.

Знову вразив усіх Томмазо неабиякими якостями юриста. З холодною страхітливістю відтворюється картина грізного суду іспанської корони. Ще жодному підсудному не вдавалося уникнути уготованої йому кари… крім Томмазо, котрий доводить суду, що він йому непідсудний, бо… єретик.

Так, єретик!

Томмазо несподівано пояснив свої дії змовника так блюзнірськи, що в суддів, вірних католиків, волосся стало дибом. І грішного Томмазо виводять із числа звинувачених, як затятого єретика, що підлягає папському суду, незмірно жорстокішому, ніж військовий суд іспанської корони.

Лише поглядом він попрощався з Мауріціо. Той зрозумів: його друг іде на щось страшніше за смерть.

Рінальді вже не було живого, як і інших змовників, а Томмазо мусив стерпіти нелюдські муки, поклявшись собі, що не зронить і слова. І ті страждання, які прийняв від “святих отців інквізиції”, вкотре вже переживав уві сні.

З похмурою пітьмою зливалася в’язнична катівня, обладнана бузувірськими пристроями, якими завдавали нестерпних страждань. В’язень бачив себе змученим і скаліченим, підданим усім “християнським” способам катувань, аж до диби, на якій підтягували мордованого зі скрученими руками. А “іспанський чобіт” — залізне вмістилище для ніг, у якому дробили кістки? А батоги зі свинчаткою, голки, що заганяли під нігті, розжарене пруття, яким тіло пропікалося до кісток? Одне слово, все, що дає право з гнівом сказати:

Розум не вірить,

А серце — й донині,

Нема гірше звіра

За звіра-людину!

Та його катюгам цього виявилося замало. І вирішили вони запозичити тортури у ворогів християнської віри — в мусульман, турків. Інквізитори не погребували варварськими вигадками противників святої католицької церкви, аби залякати єретика.

Турки вигадали найогидніший, наймерзенніший спосіб катування, порівняно з яким розп’яття на хресті здається гуманним, — садити живу людину на палю, щоб, проколена аж до грудей, вона повільно вмирала, безпомічно смикаючи ногами й руками і бачачи внизу катів та принишклий натовп.

Паля інквізиторів усе-таки не прохромила тіла Томмазо — втрутився єпископ Антоніо, котрий приїхав з Рима, аби за велінням папи ознайомитися із зізнанням єретика-домініканця його єпархії. Саме Антоніо не побачив у зізнанні чаклунських дій, бо єретик поширював бога на всю природу, мовби розчиняючи його в ній, що не суперечило істинній вірі, хоча й не відповідало церковним канонам. Тому-то його витягли з кривавої ями, куди кинули після незакінченої страти, і засудили не до спалення, як те вчинили з Джордано Бруно, а лише до “довічного ув’язнення”.

Минули десятиліття, поки зажили інквізиторські рани, і Томмазо знову зміг мислити і писати трактати, присвячені благу людей. В одному з них він так згадував свої страждання: “Вони (солярії) доводили, що людина вільна; якщо навіть сорокагодинними тортурами вороги не змогли вирвати у поважного філософа жодного слова, то й зірки, невідчутно діючи здалеку, не змусять нас учинити проти власної волі”.

Томмазо Кампанелла провів усі ті роки в п’ятдесяти в’язницях, куди його переводили, боячись утечі. Його назвали першим комуністом-утопістом Європи, адже він заперечував найголовніше зло — “священне” право власності. Прізвище КАМПАНЕЛЛА означало в перекладі з його мови “ДЗВІН”.

І той дзвін був зображений на титульній сторінці першого, ще прижиттєвого видання славнозвісного “Міста Сонця”, що своїм воістину дзвоновим набатом кликало людей до світлого дня.

5. БАТЬКО МІСТА СОНЦЯ

Тільки в спільному щасті можна знайти особисте щастя.

Гоббс, англійський філософ-матеріаліст XVII ст.

Із важких ватіканських воріт, відчинених граубюнденцями, спершу вилетів стрілою вершник, а за ним виїхала карета на великих колесах. Її лаковані дверцята прикрашав кардинальський знак.

Угледівши той екіпаж, перехожі кидалися до нього, що пояснювалося не лише релігійною ревністю жителів Вічного міста, а й тією суттєвою обставиною, що монсеньйор кардинал Антоніо Спадавеллі, котрий перебував при папському дворі, мав звичку з віконця карети недбало сіяти в юрбу монетами. Віруючі, звісно, накидалися на них.

Проминувши міст, карета різко повернула вбік і потарабанила вздовж берега Тібру. Городян, які вітали кардинала, тут уже не було, та надто заповзяті католики, котрі, можливо, ще розраховували на поживу, бігли за каретою. Вони вигукували похвалу Спадавеллі, але він уже не виявляв своєї щедрості, не сіяв мідяками.

Карета проїхала руїни палацу Нерона, де тиран наказав філософу-стоїку Сенеці, котрий виховував його і презирливо ставився до людських пристрастей, навіть до смерті, на доказ того розтяти собі вени.

Згадавши про мудреця, кардинал важко зітхнув: і через тисячоліття люди здригаються від того звірства. А думки Сенеки живуть, незважаючи на його безглузду смерть. Від тих язичеських часів залишилася, крім руїн, тільки “мертва мова”, латина.

Екіпаж наблизився до в’язничних стін. Змилений