Сергій Тимофійович Кургузов - Зоряне вітрило, Сергій Тимофійович Кургузов

class="book">“Проте, — раптом подумав я, — яке ж це падіння, коли на шляху немає небезпечних перешкод? Ми пройдемо крізь земне ядро, і на протилежному боці Землі капсула вже не падатиме, а підніматиметься вгору”.

Як не дивно, але цей простий логічний висновок заспокоїв мене, і я зручніше вмостився в кріслі, міркуючи, що тепер саме час скласти план майбутнього репортажу. Мені доводилося подорожувати автомобілями, котрих приводив в рух електродвигун… Я літав на міжконтинентальних лайнерах… Вони підіймалися у повітря зусиллями газових турбін. Нарешті, я провів кілька відряджень на орбітальній станції, дістаючись туди з допомогою ракетних двигунів. Мандрівники були різні, але їх єднало щось спільне: кожному засобові пересування, що допомагав мені долати десятки, сотні, а то й тисячі кілометрів, доводилося боротись із силою земного тяжіння. Гравітація завжди була мені перешкодою.

Переліт капсули з однієї станції на другу с не що інше, як падіння у бездонний колодязь. Професор ще раз наголосив, що капсула переміщується завдяки дії самої лише сили ваги. І коли в будь-якому транспорті можна скоротити або продовжити тривалість рейсу, то в Центоні ця тривалість не піддається ніякому регулюванню: переліт на тисячу кілометрів триває стільки, скільки, наприклад, рейс від одного входу в Центон до іншого…

Нашу розмову перервав сигнал зумера, слідом за яким на панелі переднього крісла спалахнув напис: “Перевірити, чи пристебнуті ремені!”

Для цілковитої певності я торкнувся рукою холодної поверхні металевого замка, що скріплював ремені, і в ту ж мить з хвилюванням відчув єдине ціле з металевою шкаралупою. Глянувши вгору, я побачив абсолютно спокійне обличчя професора Ігрекова. Його впевненість передалася мені. Я відхилив голову на спинку крісла, намагаючись не думати про те, що під капсулою зараз тисячі кілометрів темної безодні. Вгорі щось із гуркотом зачинилося. Потім почулось, як пищить повітря в амортизаторах. Електромотори надали герметичності вхідному люкові.

У динаміках гучного зв’язку розлігся голос диспетчера: “001” до польоту готовий?” — “Готовий!” — відповів капітан корабля. “Будьте спокійні за все, станція Центрополя вас прийме”. Відповідь командира заглушив металевий скрегіт, капсула здригнулась і почала вібрувати. Я інстинктивно напружив м’язи, гадаючи, що зараз станеться щось незвичайне. Але нічого такого не сталося. Вібрація зменшилась, а з-поза стінок капсули долинуло тихе сичання.

— Чому не оголошують старт? — звернувся я до професора. Той лише усміхнувся:

— А ми вже летимо, Андрію! Вітаю з успішним початком польоту!

Я припав до ілюмінатора. Але даремно було намагатися щось побачити: шибку запинав абсолютний морок. Втім, на якусь мить здалося, ніби я бачу безодню. І в ту ж мить гаряча хвиля залила моє обличчя. Я чув важкі удари власної крові, хоч в обличчя мені бив прохолодний струмінь повітря з кондиціонера. Дихати було легко і приємно, я відчув, ніби руки мої та й усе тіло не має ваги.

Певне, як реакція на нервовий струс, пережитий на початку “польоту”, прокинулося почуття голоду. Та не встиг я помріяти про кусень шинки, як повільно, похитуючись у повітрі, до мене підплив апетитний бутерброд. Чудеса Центона? Виявилося, що той бутерброд упустив з рук професор, вирішивши ознаменувати трапезою початок подорожі. Сніданок, що плавав у повітрі, остаточно переконав мене, що ми перебуваємо у стані невагомості.

— Як ся маєш, Андрію? — В отворі дверей з’явилося усміхнене обличчя капітана корабля. — Ми вже пройшли майже сімсот кілометрів.

— За шість хвилин? — вихопилося у моле.

— Летимо із швидкістю 12 тисяч кілометрів за годину. А через 21 хвилину 6,5 секунди досягнемо центру Землі з максимальною швидкістю 7912 кілометрів за годину. Це перша космічна швидкість. А далі почнемо підніматися до другого виходу на поверхню Землі.

Потроху до тіла припливає знайома вага. Я пробую поворушити ногою, але після кількох хвилин невагомості зробити це досить-таки важко.

Рух капсули уповільнюється. На півдорозі від центру Землі до її поверхні ми знизили швидкість всього лише на 1059 метрів за секунду, а на решті ділянки шляху — на 6853 метри за секунду. Авторучка, яку я послав у плавання, опускається мені па коліна.

Враз за ілюмінаторами капсуля спалахує сліпуче світло. Мені здається, що це зупинка, і я ще раз встигаю здивуватися: адже на протилежному боці планети зараз повинна бути ніч. Проте за мить очі звикають до блакитного сяйва, і я розумію, що його випромінюють потужні лампи денного світла, встановлені по обидва боки тунелю. Рух капсули ще триває. Але тепер ми пересуваємося дуже повільно, і хтось із моїх сусідів по салону неголосно пояснює, що це вже не інерційна хода капсули, а зовсім інше. Спеціальні пристрої підтягують корабель до фінішної платформи. Я ж пильно дивлюсь в ілюмінатор, намагаючись не пропустити хвилюючий момент прибуття на зворотний бік Землі.

За хвилину ця мить настає, проте здається мені надто буденною. До вух долинає скрегіт металевих ферм, і капсула перестає погойдуватися, потрапивши в їхні обійми. Отже, після невеликого корегування, що компенсує втрати від тертя й опору вкрай розрядженого середовища, капсула завмирає перед входом до симетричної станції.

Ловлю себе на думці, що весь політ пройшов на диво швидко. Так буває, коли дивишся цікавий фільм: тільки-но вмостився в кріслі, здається, тільки-но увійшов в азарт, як раптом — все, кінець. Так і зі мною. Чи я захопився видовищем мандрівки й забув про біг хвилин, чи й справді часу минуло не так вже й багато?

Із задуми мене повертає голос професора.

— Приїхали! — всміхається він, клацаючи замок прив’язних ременів. Годинник свідчить, що з початку польоту минуло всього лише сорок три хвилини!

Простягаю руку до теплої куртки, і зразу вловлюю здивований погляд професора:

— Андрію! Адже у Південній півкулі зараз літо!

* * *

Ось таку мандрівку здійснили наші герої, пройшовши Центоном шлях до Південної півкулі крізь центр Землі. Але під час подорожі у Андрія виникло кілька запитань.