Анатолій Дніпров - Суема, Анатолій Дніпров

Я розгублено знизав плечима і почав щось верзти:

— Ну, внаслідок якихось хімічних реакцій ви маєте одержати щось таке, що нагадуватиме живе… Зробити якусь бактерію чи, на крайній випадок, вірус із… повітря, різних солей і ще чогось…

Не скінчивши фразу, я почервонів…

— Так-так…

Він ляснув себе по колінах і підвівся. Я уявив, яку неприємність матиму від наукового редактора газети за таке інтерв’ю.

Брайнін зупинився за моєю спиною і, поклавши руки мені на плечі, раптом спитав:

— Скажіть, ви в бога вірите?

Від несподіванки я здригнувся.

— Звичайно, ні, — промимрив я, дивлячись на нього і нічого не розуміючи.

— А в світовий розум, чи в гегелівський світовий дух, або ще в щось таке?

Я рішуче покрутив головою.

— Я теж не вірю, — мовив Брайнін і вмостився на своє місце. — Я знаю, що немає ні бога, ні світового розуму, ні духа, ні чорта. І ви це знаєте. Та між моїми й вашими знаннями принципова різниця. Я використовую свої знання, а ви — ні.

Брайнін показав мені знаком, щоб я сів на місце, й вів далі:

— Важливо, юний друже, не те, що ми знаємо, а те, як ми користуємося своїми знаннями. Я схильний гадати, що справжніми знаннями треба називати саме ті, якими користуються в повсякденному житті й роботі. А те, що лежить у голові, мов непрочитана книжка на полиці, — ті знання нікому не потрібні. Ні суспільству, ні приватному власникові.

Я спідлоба подивився на академіка, який філософствував, не розуміючи, до чого всі ці міркування про віру в бога і про корисні й некорисні знання.

Я просто так йому й сказав:

— Не розумію, до чого вся ця розмова і яке відношення вона має до…

— Якнайбезпосередніше! Коли я гарненько подумав, що нема ні бога, ні святого духа, то вирішив, що синтезувати живий білок, а правильніше — живий організм, треба не так, як це ми робили раніше. Досі ми це робили, так би мовити, по-науковому…

— То ви що ж, вирішили в своїй роботі покладатися на допомогу надприродних сил? — насмілився я запитати Брайніна.

— Еге ж, якщо тільки надприродною силою можна назвати людський розум.

— Даруйте, Михайле Федоровичу! Ви говорите парадоксами. Я просто нічого не розумію! — вигукнув я.

— А тут і розуміти нічого. Дивіться. Бога нема. Світового розуму нема. Природа дурна й нетямуща, як оця ось колба. А життя все ж таки вона створила! Спитати — як?

Я потер скроні руками, намагаючись збагнути, про що мовить академік.

— Без лабораторій, без продуманого плану науково-дослідних робіт, без опрацювання літературних даних, без колоквіумів і наукових дискусій природа взяла та й створила життя!

А ми провадимо роботу за планом, робимо експерименти, перечитуємо сотні книжок та наукових статей своїх попередників і колег, аналізуємо, синтезуємо, сперечаємося, знову проробляємо досліди, а й досі, як ви зволили висловитись, не зробили навіть поганенького віруса, не кажучи вже про бактерію. Як вам це подобається?

Правду кажучи, мені це не подобалось. Надто дивно розмовляв зі мною академік Брайнін.

— Ви коли-небудь замислювались над тим, чому природа не створила гайку або, скажімо, велосипед? Ніхто ніде не бачив ні природних гайок, ні велосипедів, які росли б на деревах. А їх зробити легше, аніж живу бактерію!

— Просто… — забелькотів я. — Просто це нікому не потрібно… Природа не має в цьому потреби…

“Знову дурниця! Куди хилить ця дивна людина?” — у відчаї подумав я.

Він стиснув бліді губи й, усміхаючись, заперечливо похитав головою.

— Для того, щоб створити гайку чи велосипед, потрібен розум, саме розум! А природа його не має. А щоб створити живу клітину, ніякого розуму не треба. І природа її створила! От і все.

Кілька хвилин ми сиділи, дивлячись один одному в вічі. Я — без надії будь-що збагнути, він — відверто втішаючись з мого зачудування.

План мого інтерв’ю розсипався на друзки, і я зовсім не уявляв, що принесу в редакцію.

Нараз мене осяяла думка.

— Але ж відомо, що природа створила життя випадково!

— О, це вже ближче до істини! Це — майже правильно! А що робимо ми?

— А ми хочемо підійти до проблеми створення живої матерії свідомо!

— Також правильно, коли не брати до уваги визначення, де і в чім наша свідомість і наш розум необхідні. Чи добре ми чинимо, розглядаючи проблему синтезу живого білка надто розумно?

— Не збагну, поясніть.

— На початку нашої бесіди ви сказали, що чекаєте від нашої роботи синтезу якоїсь бактерії чи вірусу з повітря, солей тощо. Так уявляє собі розв’язання проблеми більшість людей. І ось дивіться, що це означає. Скажімо, молекула досить простого природного білка молока — лактоглобуліну — має молекулярну вагу близько сорока тисяч. Аналіз доводить, що вона складається приблизно з двох тисяч атомів вуглецю, трьох тисяч атомів водню, п’ятисот атомів азоту і двадцяти атомів сірки.

Всякий білок загалом збудований із двадцяти амінокислот, що мають середню молекулярну вагу близько ста. Отже, лактоглобулін містить близько чотирьохсот амінокислот. Ми мусимо зв’язати ці кислоти в одному строго визначеному порядку. Кількість варіантів, що в них можуть бути синтезовані ці чотириста амінокислот, складає фантастичне число без назви — в ньому близько тисячі цифр. Якщо навіть, скориставшись із засобів сучасної науки, ми зменшимо кількість варіантів у мільйони мільярдів разів, то й тоді ми не матимемо жодної надії синтезувати потрібний нам білок за життя нашого покоління, хай над цим навіть