Ірина Михайлівна Лікович - Віртуалка

кількість несерйозних дівчат, котрі мріяли використати студію як безкоштовний готель, Руперт зумів підібрати для себе якісний колектив відповідальних та працьовитих людей web-cam. Котрі, мов кроти, жили у маленьких, ніби створених саме для цієї роботи кімнатах, де вміщалися зазвичай тільки ліжко, комп’ютер (мишка та клавіатура – безпровідні, екран, збільшений до 225 відсотків, аби було видно висвітлене на ньому вже з ліжка) та вмурована в стіну шафа. * * *

Руперт був справжнім винятком між шефами! Як правило, власники студій не брали до себе чоловіків. Будь-яка присутність (чи то відвідини віртуалки, чи проживання) представників сильної половини в приміщеннях, облаштованих для Інтернет-бізнесу, – заборонена. Аж тут у нас, нате вам, темношкірий дядько.

– Моя студія, – говорив лис Руперт, – не обов’язково мусить мати тільки писаних красунь модельної зовнішності. Попит диктує ринок. А наш перенасичений ринок хоче всього!

Джеф був класним чоловіком. Мав у собі щось незіпсуте і, віриш, Тоні, щомісяця їздив до Манакора, аби… відіслати левову частку заробітку своїй африканській сім’ї. І його дружина знала, що фото та відео її благовірного вивішені в Інтернеті на п’ятьох еротичних сайтах у розділі «геї», але не ревнувала, бо зовсім не було до чого. Він розповідав, що таки траплялося, коли до нього в онлайн заходили жінки, але дуже рідко. Бо ж дев’яносто дев’ять відсотків відвідувачів еротичних чатів – чоловіки. Наші завойовники.

Отже, Руперт мав достатньо працівників, аби забезпечити собі безтурботне життя. Але він був трудоголіком і грошоманом – не сидів ні секунди без діла. Та й іншим не дозволяв. Кожен із працівників, завдяки вічному наглядові старого бізнесюка, заробляв мінімум по півтори тисячі євро на місяць. Кажу мінімум, бо, наприклад, Банні отримувала набагато більше. Так, то був справді заробіток! Нічого не скажеш. І як їй таке вдавалося – давили в собі заздрощі майже всі, бо Руперт хвалився нею і перед іншими «шефами». Адже не кожен тримав у своєму акваріумі таку золоту рибку. Банні всю свою юність провела віртуально – вісім років безперебійної роботи забезпечили їй постійних клієнтів і сталий заробіток. Увесь свій вільний час дівчина проводила у нашому невеличкому, вісім квадратних метрів, спортзалі, котрий завбачливий Руперт збудував, аби тримати дівчат у тонусі. Бо ж у здоровому тілі – здоровий дух! А це саме те, чого потребували дівчата із вимученими очима.

Сліпий четвертий

Мій милий Тоні, мені було важко розповідати тобі про себе у перервах між виснажливою роботою. Важко було чекати на тебе, Тоні, вигадана любове мого життя. Мій милий Тоні, Антоніо, красень, коханий, мені здавалося, що ти обов’язково маєш пахнути морем, цим голубим кораловим морем, Балеарськими островами, хоча і жив то в Англії, то у Німеччині, та асоціювався у мене здебільшого з Майоркою, інколи цмином, сухим вином, зранку кавою з круасанами, увечері нашими дітками і моїм молоком для них… Моїм засохлим молоком на рожевих пуп’янках грудей, що ти у моїх мріях спивав вечорами, після сонних дитячих губ доторкаючись до пипок, аби пити мене, свою дружину, кохану, Діанку. Тоні, я чекала тебе у свій чат знову й знову, аби могла тобі розповідати про нас. Я хотіла, Тоні, аби ти був біля мене й у реалі. Аби я могла тримати твою руку, а не лише простягати пальці на твоє прохання поближче до веб-камери, аби ти міг цілувати кінчики моїх довгих, овальних, вифарбуваних у яскравий колір (усе для клієнта, бо ж камери нездало передають сірі тони) нігтів.

А їх, Тоні, клієнтів, було вдосталь – дядьків, чоловіків та ще зовсім юних хлопчиків, і майже всі вони боялися жіночої справжності. Вони були зі мною, і водночас їх ніколи не було. Ті стада мастурбуючих чоловіків, котрим остогидло домашнє порно або скачані з Інтернету сексфільми типу «троє негрів пруть грудасту білявку», чи «дві шоколадки прийшли на день народження до товариша», чи «батько і подруга його доньки»; вони вже не мали в закладках улюблених безкоштовних порносайтів, бо прийшла доба дівчат веб-кам.

Знаєш, Тоні, мені здавалося, що клієнти сприймали нас тільки як усього лиш рухливі картинки. Вони не знали, що, сидячи в задушливій кімнаті, із липкими тілами, наші запаковані в латекс чи шкіру ноги тхнули, як у вояків у окопах. Але вони не могли нас нюхати. Усе, що належало їм, – відображення на їхніх моніторах. Інколи у форматі 3D. Рідше з «ділдо-контролем», це у тих дівчат, котрі мали USB-вібратор, силу поштовхів якого клієнт міг відчувати і контролювати у себе. У Банні була ще й секс-машина, нею також керував клієнт. Але не кожна дівчина могла дозволити собі таку дорогу штучку. Хоча справа була навіть не у грошах. Не кожна працівниця могла витримати силу поштовхів того диво-пристрою, керованого котримсь із завернутих клієнтів.

* * *

Уперше побачивши ляльку, котру посадив біля себе клієнт, що включив і свою камеру, таку страшну і з по-робочому гидотно роззявленим ротом, я жахнулася. Хлопчина ж на рівні імпульсів відчув мій стан, і ти знаєш (адже цього він і добивався від інших – шоку, що перекидав місток між його реальністю та підсвідомістю, видобуваючи із останньої щось приховане і цим самим натискаючи на ґудзики еротичного збудження), він став моїм постійним клієнтом. Роздруковував на принтері мої оголені фото (так-так, через деякий час роботи на веб-кам моя чесність геть розвіялася, залишивши мені тільки те, що всередині тіла) і наклеював їх на обличчя своєї гумової коханки, бо ж вона завжди сиділа поруч, коли він чатив зі мною, вдивлялася в моє зображення на екрані, розкинувши надуті повітрям безформні руки, чекаючи на свою порцію білої чоловічої рідини. Той юнак, Йоргель, часто пропонував мені зустрітися. Але я не погоджувалася, налякана історією реальної дівчини з віртуального простору.

Тієї звичайної для людства ночі залитий гарячим нічним повітрям лісок біля Калли П. став свідком нещастя нашої Сандри. Сандра, красуня, гордість і майже власність Руперта, віднайшла своє перше і, буду сподіватися, останнє поґвалтування. Мало хто знав, точніше, ніхто крім шефа не знав, що Сандрі ледве виповнилося сімнадцять. І що вона була зареєстрованою