Ірина Михайлівна Лікович - Віртуалка

мов перлини, вкладала до кожного слова, котре вимовляла для тебе. Так, для моїх віртуальних клієнтів я назавжди залишилася Наташею під ніком HotRomy. Так, саме тією Наташею, про котру говорять, що вона – трі рубля і ваша. Точніше, якщо орієнтуватися на місцеві розцінки, то плюс-мінус два євро за хвилину, і вона ваша. Віртуально.

Нас, кількох молодих жінок із наклеєними віями та довгими нігтями (нарощеними приватним косметологом, котра приходила до нас щотижня зі столиці і котру оплачував Руперт) й одного темношкірого чоловіка, об’єднувало тільки те, що всі ми опинилися тут, на цій випаленій сонцем та спраглій вологи іспанській землі сухої Калли П., і були змушені чатити німецькою мовою. У всьому іншому ми були зовсім різними. Навіть наші імена говорили про те, що ми – діти різних народів. Сандра, Ілдіко, Банні, Джеф і навіть грузинка Гванца. Ще у нас була бабуся під ніком GeileOma, у перекладі з німецької – збудлива бабуся. Не знаю навіть, чи відводити Каті місце серед віртуалок, бо вона була не простою студійною працівницею, а законною дружиною Руперта.

Із Гванцою можна було перекинутися кількома російськими словами, але й то зовсім рідко, бо вона була більше зайнята зароблянням грошей для свого швидко розбухаючого живота. Справа у тому, що вагітна грузинка мала право називатися студійною віртуалкою тільки доти, доки носила у череві маля. Бо після народження дитини вона зробиться звичайнісінькою жінкою, а Рупертові ж потрібна була різношерста публіка для його студії, а не дитячий будинок, як пояснював він.

Домініканка Каті зробилася дружиною шефа, ще коли він заправляв студією в Санто-Домінго. Фіктивною дружиною чи ні, цього ми не знали, чули тільки, що дівчина благала шефа забрати її із корупційного міста, і той не відмовив. Цинічний Руперт, якщо котрась із дівчат покидала бізнес через чоловіка, завжди говорив, що тільки ідіот може заборонити своїй оголеній жінці сидіти перед камерою. Тим паче, якщо це заняття приносить до спільного бюджету гроші.

Каті була справжньою красунею, проте заробляти чималі гроші їй заважало незнання німецької чи бодай англійської мов. Оту найдревнішу по своїй суті професію вона опанувала ще на самих зачатках розвитку Інтернет-бізнесу. Тоді, коли було замало дівчат, котрі зналися на цьому ділі. Тому студія у Санто-Домінго була ідеальним місцем для Рупертового старту – голодні та босі екзотичні красуні готові були тицькати до онлайну клієнта будь-який зі своїх сороміцьких отворів.

Перед комп’ютером Каті, почеплені на стіну, висіли кілька листків із надрукованими на них німецькими фразами, але такі дрібні хитрощі не могли врятувати її при півторагодинній розмові з клієнтом. Проте Каті мала все одно перевагу над колежанками і не мусила взувати височезні латексові чоботи із шнурівками аж попід сідниці. Бо для того, аби вони, блискучі та червоні, красувалися на чиїхось ногах, витрачалося тридцять хвилин. Півгодини шнурування чобіт. Ми заздрили Каті. Вона мала взуття на блискавці. З імітацією шнурівок. Вона мала на те право.

Улюбленицею (не стервом, як Банні) web-cam простору була Сандра. Білокура смішливиця Сандра, котра, як і інші, чатила для німецькомовного люду. Ті, що розмовляли англійською, заходили до нас не часто. Хіба що ті, що жили в Євросоюзі. Сандрі дуже таланило, бо вона чи не щоночі бувала у всіх німецькомовних містах. Її любили клієнти. Я ж таким похвалитися не могла. Тому й пропустила повз вуха настанову Руперта на щотижневій нараді віртуалок: першим ділом хитро вивідати місцезнаходження клієнта, а тоді ненав’язливо озватися, що ти живеш десь поруч.

Отож, їх було у напівособняку небагато. Отих у житті простих людей, по вінця переповнених власними проблемами, котрі тут, у тісних, заповнених гидотним повітрям кондиціонера кімнатках, грали кожен якусь роль у Всесвітній мережі, у тій, де всі могли бути ким завгодно й у той же час у тім неіснуючім, невидимім просторі, де нікого насправді не було. Де всі спілкувалися тільки з власним монітором, з фантомами. Із такими ж вигадками, як і самі.

Руперт, перешіптувалися дівчата, адже це було великою таємницею, про яку не говорилося вголос, а тим паче не розголошувалося працівникам фірм-конкурентів, бо ж то немислиме порушення правил, майже перевербовка (!): виплачував дівчатам більший відсоток від заробленого, ніж інші посередники між сайтами та віртуалками. За законом, з одного євро, яке платив клієнт за можливість «спіл кування» із комп’ютерною красунею, модель отримувала від 10 до 20 відсотків. Винятком є live-strip.de, де за хвилину без різних прибамбасів (звук, cam-to-cam chat, запис шоу віртуалки до комп’ютера клієнта) дівчині залишалося всього сім центів! Це від цілого євро! Немислимо! А якщо згадати ще й про податок! Куди ж зникають інші гроші? Отож, сорок відсотків забирає сайт, через систему якого клієнт заходить до чату. А чим розкрученіший сайт, тим більше у нього закулісних працівників. Інші сорок відсотків ідуть вербувальнику. А саме: людині (одній-однісінькій!), котра займається розробкою дочірніх рекламних сайтів дівчат, де можна тільки придбати coins (інтернет-хвилини). Але найобразливішим, Тоні, було те, що навіть від того куцого заробітку, що залишався віртуалці (приміром, тисяча із восьми, на неї витрачених клієнтом, тисяча євро за місяць у ролі живого комп’ютер ного м’яса, так моя мати прибиральницею колись заробляла більше!), вона ще сплачувала сорок відсотків шефові, за допомогою якого виходила в онлайн. Навіть якщо той шеф знаходиться на відстані кількох тисяч кілометрів (бо є ж і «домашні працівниці») і дівчина просто набрала його номер, вислала власні фото та відео, а він зареєстрував анкету на сайті, а потім тільки раз на місяць заходив на сторінку, аби перерахувати гроші і, звичайно, забрати свої важко зароблені сорок відсотків від її мізерної зарплатні. Хитрий Руперт не пас задніх у цьому ділі. Бо ж був і розробником дочірніх сайтів, і шефом віртуалок.

До Руперта дівчатка прилітали переважно влітку, їм, зазвичай мрійницям мого віку, надивившись телевізора, здавалося, що Майорка – це суцільне свято. Так воно, зрештою, і було, але тільки для багатих туристів, і то тільки в місцях, дбайливо облаштованих для того свята. Простий люд – працівники готелів та ресторанів, як правило, студенти європейських вузів, що підробляли там у літній сезон, – проживали Майорку зовсім інакше. Для корінного ж населення власне село взагалі ставало важкою обузою, звідки майже ніколи не вдавалося втекти. Проте, незважаючи на численну