Люсі Мод Монтгомері - Емілі з Місячного Серпа

самого дня. Тітка Елізабет повідомила, що залишається до завтра, аби спакувати потрібні речі й приготувати Емілі в дорогу.

— Більша частина меблів належить господареві будинку, — мовила вона. — Отже, довго збиратись не доведеться. Треба забрати лише книжки Дугласа Стара і його особисті речі.

— А як ми перевеземо моїх котів? — занепокоєно спитала Емілі.

Тітка Елізабет остовпіла.

— Коти? Ти не братимеш з собою котів, моя панянко!

— Я мушу взяти Зухвалу Сел і Майка, мушу! — не своїм голосом закричала Емілі. — Я не можу їх залишити! Не можу без котів жити, не можу!

— Які дурниці! У Місячному Серпі повно котів, але їм не можна заходити до будинку.

— Ти не любиш котів, тітко? — з подивом запитала Емілі.

— Ні, не люблю.

— Не любиш гладити милого, м’якого, пухнастого котика? — не здавалася Емілі.

— Ні. З такою ж охотою я торкалася б гадюки.

— У нас збереглася воскова лялька твоєї мами, — втрутилася в суперечку тітка Лаура. — Я вберу її гарненько, і будеш бавитися нею.

— Я не люблю ляльок, вони не вміють розмовляти!

— Коти теж не розмовляють.

— О ні! Зухвала Сел і Майк розмовляють. Ох, я мушу забрати їх з собою! Прошу тебе, тітко Елізабет! Я люблю цих котів. І це єдині істоти, що люблять мене. Благаю тебе, тітко!

— Адже котові треба так мало місця! — підтримав її кузен Джиммі. — Візьмімо їх, Елізабет!

Тітка Елізабет замислилася. Не могла збагнути, як людина може перейматися якимись котами. Тітка Елізабет належала до тих людей, котрі здатні розуміти лиш те, що їм кажуть виразно й чітко — неначе втовкмачують. Та навіть тоді вони розуміють не серцем, а лиш головою.

— Візьмеш одного з котів, — нарешті сказала вона з міною особи, що зважилася на велику поступку. — Одного, не більше. Ні, ні, годі про це. Затям собі, Емілі, зараз, з самого початку, одне правило: коли я щось кажу, то це остаточно. Джиммі, облиш!

Кузен Джиммі проковтнув слова, що крутилися в нього на язиці, й, засунувши руку до кишені, взявся посвистувати, поглядаючи на стелю. А за хвилину мовив:

— Як вона каже, так має бути. І вже. Муррей є Муррей! Усі ми вродилися з такою впертою натурою, курчатко, і ти теж маєш багато Мурреївських рис. Не говори, мовляв, ти не Муррей… Від Старів у тебе хіба лиш тоненька плівка на поверхні душі.

— Неправда, я вся Стар, я хочу бути Стар! — викрикнула Емілі. — Ох, як же мені вибрати між Зухвалою Сел і Майком?

То справді була проблема. Емілі вирішувала її цілий день, і серце дитини кривавилося. Воліла забрати Зухвалу Сел — поза сумнівом. Однак не могла залишити Майка на милість або немилість Елен. Та не терпіла Майка, завжди… Сяк-так прихильна була тільки до Зухвалої Сел. Тепер вона мала вертатися до рідного містечка, тож киця могла стати їй у пригоді. Врешті-решт, увечері Емілі зважилася на жорстокий вибір: взяти з собою Майка.

— Ліпше брати кота, аніж кітку, — мовив Джиммі. — Розумієш, Емілі: немає клопоту з котенятами.

— Джиммі! — обірвала його тітка Елізабет.

Емілі здивував її тон: чому не можна говорити про котенят? Але їй не сподобалося слово «кітка» стосовно Зухвалої Сел. Воно звучало занадто жорстко.

Емілі дратували невпинний рух і розгардіяш під час пакування речей. Вона тужила за колишнім спокоєм, пригадувала розмови з батьком. Її переслідувало відчуття, ніби вони ще більше віддалилися одне від одного через навальне вторгнення Мурреїв.

— А це що таке? — спитала тітка Елізабет, переставши пакувати речі. Емілі поглянула і в розпачі побачила свій жовтий зошит у тітчиних руках. Тітка розкрила його, взялася читати… Емілі підскочила до неї і миттю вихопила зошит.

— Не читай цього, тітко Елізабет, — вигукнула вона з обуренням. — Це моє, моя приватна власність!

— Ти верзеш дурниці, панно Стар, — мовила тітка Елізабет, гостро дивлячись на неї. — Дозволь тобі сказати, що я маю право читати твої книжки та зошити. Бо тепер я відповідаю за тебе. І не маю наміру дозволяти тобі якісь таємниці або таємні стосунки — затям це собі. Напевно, тут є щось таке, чого ти соромишся, — тим паче я мушу це прочитати. Дай мені зошит!

— Я не соромлюсь нічого, що тут написано, — викрикнула Емілі, відступаючи назад і притискаючи до грудей дорогоцінний зшиток. — Але не дозволю читати його ні тобі, ні будь-кому іншому.

Тітка Елізабет на крок наблизилася до Емілі.

— Еміліє Стар! Ти чуєш, що я кажу тобі? Дай мені зошит. Негайно!

— Ні, ні! — вигукнула Емілі й вибігла з кімнати геть. Вона не дозволить тітці Елізабет зазирнути в цей зошит іще раз. Влетіла до кухні; в печі палав огонь. Зірвала зі зшитка обкладинку й шпурнула списані сторінки в полум’я. З розкраяним серцем спостерігала, як вони обертаються на попіл. Зате тітка Елізабет ніколи більше їх не побачить, не прочитає тих милих дрібничок, що їх писала для себе і для батька, що їх читала йому вголос, тих оповідок про Велительку Вітрів, про Емілі-у-Свічаді, тих котячих діалогів, ані тих нотаток про Мурреїв, що їх писала минулої ночі. Дивилася на процес нищення з таким болем, ніби у вогні конала жива істота. Раптом угледіла окрайчик паперу, на якому великими літерами було виведено: «Тітка Елізабет холодна і шорстка». Що б то було, якби тітка встигла це прочитати? Що буде, як вона зараз угледить цей окрайчик паперу? Емілі з тривогою подивилася на двері. Ні, тітка Елізабет вийшла з кухні до кімнати й зачинила за собою двері. Тим часом від жовтого зошита лишилася купка попелу на жаринах, що тліли. Емілі сиділа коло печі й гірко плакала. Відчувала, що втратила щось невимовно цінне. Жахливим був висновок, що все дороге нашому