Оксана Дмитрівна Іваненко - Рiднi дiти

Ліна мовчки сіла в машину і промовчала всю дорогу, не слухаючи, про що говорить тітка.

Але з того дня почалася палка і щира дружба з Танею.

Яке це щастя, яка це чарівна радість — дружба!

Ліна думала: ні, Таня не відчуває так, як вона, Ліна. У Тані багато друзів, у Тані — мама. Маленька тоненька Галина Олексіївна. «Мама — мій найкращий друг», — казала сама Таня. Таня щороку їздить у піонертабір із своїми друзями. «Уся двірня», — сміялася вона. Але Ліна ревнувала недовго. Вони так тяглися одна до одної, що обидві одразу відчули: це вже справжня дружба, не просто подруги, як траплялося в дитинстві, інколи просто тому, що разом вчаться або близько живуть. Ні, їм цікаво було ділитися мріями, планами, думками про книжки, а інколи вони, побравшися за руки, бігали «в телячому захваті» по наддніпрянських парках, лазили по горах, спускалися до Дніпра. Вони любили вдвох ходити в консерваторію, на академічні концерти, і Таня завжди категорично відмовлялася від машини:

— Ну, що ти, чи у нас ніг нема! Мені стільки доводиться лежати! Взагалі, так повелося, що частіше Ліна бувала дома у Тані і дуже рідко Таня у Ліни. Ліна на це не ображалась. Дома у Тані було затишно і лагідно. Весела, сміхотлива мама, батько — теж, якийсь молодий, захоплений своєю працею журналіст.

Ліні все сподобалося одразу, коли вперше прийшла до них.

Багато книжок, дуже проста, затишна обстановка. Раптом з кабінету долинули звуки рояля.

— Ой, тато скінчив працювати! — скрикнула Таня і помчала до кабінету. За хвилину все змінилося.

Поставили патефон, і тато (він теж не був схожий на батька, у нього і постать, і обличчя були зовсім юнацькі) крутив у якомусь вигаданому танці Таню, потім Ліну, схопив на руки Галину Олексіївну, потім проспівав арію з «Князя Ігоря» — і якось вийшло мимоволі, що Ліна з Танею сіли просто на килимі, Андрій Сергійович і Галина Олексіївна — на канапі, і почалися запальні літературні розмови з приводу нової повісті «Два капитана», що друкувалася тоді в «Пионере». До розмови приєднався, не витримавши, старий дідусь, який вийшов з своєї кімнати. Власне, розмовляли дорослі, і найдужче розпалилася мама, і дівчата на килимі лише зойкали. Ліна одразу почула себе просто і вільно і не знала, хто їй подобається найдужче з усієї родини. її потім попросили зіграти, і вона грала «Карнавал» Шумана і вальси Шопена, і навіть дідусь подякував їй за гру.

...У неї все було зовсім не так... До чого нецікаві були знайомі і подруги її мами! Тільки й розмов, що про ательє, креми, плаття... До чого ж це набридло! Батька Ліна поважала і любила більше, ніж матір, але бачила рідко, розмовляла з ним рідко, кожен жив сам по собі. І ще занадився ходити отой противний інженер, з чорною старомодною еспаньйолкою. Може, коли б Ліна побачила його десь в іншому місці і не з таким виразом відданості, з яким він дивився на маму, він би й не здався таким противним. З його появою мама дуже змінилася. Це давало право і Ліні зачинятися у себе в кімнаті або, йдучи до Тані, казати холодним тоном: «У мене свої справи».

А мамі здається — новими платтями, панчішками-павутинками вичерпується цілком коло її материнських обов'язків до такої великої дочки, яка до того ж дуже здібна, відмінниця і в цьому не потребує ніякої допомоги. Ліні хотілося б, щоб з Танею можна було говорити про все, але було страшно. Така розмова ніби вже узаконювала якісь неможливі, якісь обурливі взаємини між татом, мамою і цим інженером. Може, це все їй тільки здається, а коли поговориш, — це вже буде насправді, і вона боялася цього.

Через Таню вона і з класом здружилася дужче, її разом з Танею обрали і на піонерську конференцію. Отут, у цьому театрі, вона відбувалася...

А потім вони з Танею довго ще «проводжалися», то вона Таню, то Таня її, і гаряче говорили про піонерську роботу в школі, як зробити, щоб не тільки носити червоні галстуки, а бути в усьому справжніми піонерами.

— А ти хочеш швидше бути в комсомолі? — спитала Ліна.

— О!.. — тільки й відповіла Таня.

— Я раніше заздрила татові, — сказала Ліна, — що він був комсомольцем в роки громадянської війни, в таку героїчну добу, повну яскравих подвигів.

— Знаєш, — призналася Таня, — це було й у мене, коли читала про Трипілля, коли читала «Як гартувалася сталь», але тепер я зрозуміла, що нема чого заздрити. А хіба тепер навколо не подвиги? Може, й нам ще позаздрять, що ми живемо тепер, коли здійснюються п'ятирічки, будують нові міста, перетворюють природу і наші комсомольці скрізь попереду.

— Навіть на музичних міжнародних фестивалях! — вставила Ліна.— Я була тоді в Москві, коли ми зустрічали перших лауреатів піаністів і скрипалів.

— Так ти подумай тільки, наші комсомольці скрізь ведуть перед. — Раптом Таня додала: — От наш Льова, наприклад, він справжній комсомолець.

— Ну, Льова!.. — вимовила Ліна. — А хіба ти його добре знаєш?

— Він був вожатим улітку в нашому піонертаборі і тепер, мабуть, поїде. Ти не уявляєш, як з ним було цікаво.

— Ні, уявляю! — навіть трохи з заздрістю сказала Ліна. — Важко уявити собі щось у школі — свято, збори, недільник — без Льови.

Льова був учень 9-го класу, секретар комсомольської організації. Вперше Ліна його почула і побачила на Жовтневі свята.