Оксана Дмитрівна Іваненко - Рiднi дiти

— Дуже хороший! — І, помовчавши, Таня спитала: — Ти вперше в цьому театрі?

— Вперше. Я дуже люблю театр взагалі і навіть боялася після Москви йти сюди.

— Ти багато бачила у МХАТі?

— О, майже все.

— Я теж дещо бачила. Мхатівці приїздили сюди. «Царя Федора», "Синю птицю».

— Ну, «Синю птицю» я бачила хтозна-скільки разів. А кого ти бачила у «Царі Федорі»?

І почалася розмова про улюблені п'єси, виконавців, і виявилося, що Таня хоча багатьох не бачила, але про всіх читала і знала дуже багато про театр.

Коли задзвенів дзвоник, Таня запропонувала:

— Ходімо до нас у ложу, там усі наші, ми розмістимося.

— Гаразд! — одразу погодилася Ліна, але зупинилася. — Незручно перед тьотею... Ти знаєш, після другої дії я прийду.

Вона справді прийшла до них у ложу після другої дії.

— От і Ліна! — привітно сказала Таня. — Сідай зі мною на стілець, ми не товсті з тобою, помістимося, і трошки нам поступиться своїм місцем Володя.

— Здрастуйте, — мовила Ліна, — я в захопленні від Василька, а ви?

— О, — багатозначно підвів угору палець Льонька, — не кажи цього при Тані, вона закохана в Василька.

— Справді? — спитала Ліна. І всі раптом почали сміятися, а Таня дуже почервоніла.

— Можливо, — призналася вона і, підморгнувши Льоньці, комічно в розпачі зітхнула.

Ліні дуже подобалося, що вони так просто всі тримаються, і, мабуть, там таки щось є, бо тільки Василько знову з'явився на сцені, як Таня вп'ялася в нього очима. Добре було б посидіти з нею десь у парку під каштанами і поговорити зовсім-зовсім відверто... Але сцена знову захопила всіх.

Василько сидить у тюрмі в пошматованій сорочці, охопивши тонкими руками коліна, зі скуйовдженим волоссям і палаючими сірими очима, він співає «Орлятко»:

Орлятко, орлятко злети вище сонця.

І крила над степом розкрий!

Навіки замовкли веселії хлопці,

Один я лишився живий.

Орлятко, орлятко, ти пір'ям блискучим

Проблисни й затьмар білий світ.

Не хочеться думать про смерть неминучу

В шістнадцять несповнених літ.

Голос тонкий, як у підлітка, ламкий і нерівний, бринить так проникливо і так бере за душу, що дівчата починають підшморгувати носиками.

— Лідо, Лідко, дай хусточку, — шепоче Роза. — Лідко, дай хусточку, я забула свою.

А із сцени лунає палко:

Орлятко, орлятко, товариш крилатий,

Бурятські степи у вогні.

На поміч ідуть комсомольці-орлята

Й життя повертають мені.

Орлятко, орлятко, ідуть ешелони.

Незламна Республіка Рад.

Бо є у орлиної влади мільйони

В бою непохитних орлят!

Таня не відриваючись дивиться розширеними очима на сцену, і мимоволі в темряві Ліна бере її за руку, і отак, міцно взявшися за руки, вони сидять до кінця...

«Я б теж хотіла так, як він, — подумала Ліна. — Коли б бути справжньою піонеркою! Чому в мене все не так?»

Вона згадала розповіді батька про громадянську війну, про боротьбу за Радянську владу.

Що робиться в театрі, коли Василька звільнено!

— Василько! Василько! — кричать і верещать сотні дітей. Хлопці стрибають через ряди, дівчатка з розмазаними сльозами на щоках пищать, як кошенята. Тут, у цьому театрі, акторів рідко закидають квітами. Але це непідроблене захоплення дорожче за найкращі квіти.

Василько вибігає ще і ще, але глядачі не хочуть розходитися. Нарешті гасне світло, і всі поспішають до гардероба.

Ліна побігла одразу до тьоті. Стали в чергу, одяглися. З Танею розминулися, але коли вийшли з театру, виявилося, що всі захоплені юні поклонниці і поклонники не хочуть розходитись.

— Ще на Василька подивимось, який він, — почула Ліна, як сказав маленький хлопчик, підштовхуючи товариша.

Коло службового виходу стояла і Таня з своєю компанією. «Ого! — подумала Ліна. — От тобі й Таня! Це мені подобається, слово честі!»

— Почекай, тьотю, в машині, я зараз, — кинула вона і підбігла до подруг.

В цей час двері відчинилися.

— Василько! Василько! Браво! — загорлали Льоня і Грицько, а на ганку з'явилася маленька тоненька жінка, в сірій білячій шубці, сірій шапочці, з великими сірими очима — Васильчиними очима. Вона усміхнулася якоюсь знайомою Ліні посмішкою, помахала всім привітно руками,— і раптом Таня кинулась їй на шию!.. Так, то була Танина мама — палкий Василько! Вони так і пішли обнявшись, а за другу руку Танину маму тримали Ліда і Роза разом, і Льоня і Володя йшли тут же, і ще ціла юрба хлопців і дівчат оточувала їх. Отак юрбою вони й пішли