Вадим Михайлович Кожевніков - Щит і меч

я про це читала, — згодилася баронеса. — Але особливо прихильно ставиться він до промисловців.

— Так само, як і ті до нього, — зауважив Генріх.

— Але навіщо ж тоді він називав свою партію націонал-соціалістською? Хіба не розумніше обмежитися формулою національної єдності? Соціалістська — це звучить тривожно.

Вайс дозволив собі делікатно втрутитися:

— Смію запевнити вас, пані баронесо, що наш фюрер повівся з комуністами рішучіше, аніж кайзер.

Баронеса недовірливо глянула на Йоганна, сказала суворо:

— Якби я взяла вас до себе в шофери, то тільки за тієї умови, щоб ви не сміли розводитись про політику. Навіть з покоївками, — додала вона, звівши густі темні брови.

— Даруйте йому, баронесо, — заступився за Йоганна Генріх. — Але він хотів сказати вам лише приємне. — І, даючи зрозуміти, що присутність Вайса тут не обов'язкова, пообіцяв йому: — Ми ще побачимося.

Уклонившись баронесі, Йоганн вийшов у коридор, відшукав купе Папке й, не постукавши, відчинив двері. Папке лежав на дивані, він був сам у купе.

Вайс спитав:

— Принести ваш чемодан?

— Так, звичайно. — Звівшись на лікті, Папке спитав: — Нічого не забрали?

— Усе ціле.

— А мене добряче випотрошили, — поскаржився Папке.

— Щось цінне?

— А ти як думав! — Раптом розсердився й аж простогнав: — Мабуть, у них на тайники особливий нюх. — Заявив з тріумфом: — Однак я їх усе-таки обкрутив. Оцей, у тірольському капелюсі, виявився справжнім другом. Перед тим, як мене почали детально оглядати, я попросив його потримати мій кишеньковий молитовник. Сказав, що не хочу, аби святої книги торкалися руки атеїстів.

— Ну що за манірність.

Папке хитро примружився й заявив:

— Оця книжечка для мене дорожча за будь-яке святе письмо. — І, витягши маленьку чорну книжку в чорній шкіряній оправі, ніжно погладив її.

— Тоді, — осудливо мовив Вайс, — ви зробили необачно, залишаючи її незнайомій особі.

— Це правда, — погодився Папке. — Що ж, коли не було іншого виходу. Та моя версія була надзвичайно переконлива, і цей, у тірольському капелюсі, миттю зрозумів мої почуття.

«Ще б пак! — подумав Вайс. — Бруно давно тебе зрозумів. І будь певен, твій молитовник він не залишив поза увагою».

— Дякую тобі за послугу, — сказав Папке.

— Я зараз принесу чемодан.

— Візьми свій саквояж.

— Сподіваюсь, усе гаразд? — спитав Вайс.

— А в тебе у ньому щось таке?

— Можливо, — сказав Вайс і, всміхнувшись, пояснив: — Деякі сувеніри для майбутніх друзів.

Видно було, Папке непокоїло це питання, і Вайс зрозумів, що той не перевіряв його саквояжа, отже, Вайс не викликає в нього жодних підозр. І це було, мабуть, найприємніше зараз для Йоганна.

Повернувшись у свій вагон, Вайс заліз на горішню лавку, вмостився зручніше й заплющив очі, ніби заснув. Він думав про Бруно. Оце-то Бруно! Який жаль, що він супроводив Йоганна тільки до кордону. З таким чоловіком завжди можна почувати себе впевнено, бути спокійним, коли він поряд, навіть там, у фашистській Німеччині. Вайс не міг знати, що колись Бруно чимало років прожив у цій країні. І деякі видні діячі Третьої імперії добре знали знаменитого тренера Бруно-Мотце, який навчив чимало поважних осіб вправної верхової їзди. Вони тільки не знали, що цієї вправності він досягнув ще в роки громадянської війни в Першій Кінній армії. Мотце був також маклером по продажу скакових коней і завдяки цьому мав змогу спілкуватися з офіцерами німецького генерального штабу, слухати їхні розмови. Виїхав він з Німеччини саме на початку тридцять п'ятого року зовсім не тому, що йому загрожував провал. Просто донесення Бруно значно розходилися з уявленнями його безпосередніх начальників про німецькі збройні сили. Завзятий любитель коней, Бруно-Мотце — як йому пояснили мого начальники — надто перебільшував роль танків у майбутній війні. Переконати його в порядку службової дисципліни не вдалося, тому звання в нього лишилося те саме, яке він мав у роки громадянської війни, командуючи ескадроном. Всього цього Йоганн Вайс, звісно, не знав. Бруно зробив те, що вмів і міг зробити: забезпечив своєму молодому соратникові так звану «міцність», коли той робив свої перші кроки в невідоме.

І Вайс знову відчув, що він тут не сам. І оце усвідомлення себе як часточки цілого — сильного, мудрого, пильного — принесло заспокоєння, звільнило від повсякчасного напруження кожної нервової клітинки, що подає сигнали небезпеки, які треба вмить гасити новим перенапруженням волі, щоб твою реакцію на ці сигнали жодна людина не помітила.

І ще було приємно в ці хвилини душевного відпочинку похвалитися собі, що ти вже звикаєш до себе теперішнього, до Йоганна Вайса, і поступово зникає необхідність придумувати, як у тому чи іншому випадку мав би зробити Йоганн Вайс. Він — Вайс, створений тобою, — керує кожний твоїм рухом, кожним помислом, і ти довірився йому, як випробуваному духовному наставникові.

Але ту ж мить Йоганн згадав свого наставника — інструктора, його улюблений вислів, який раніше здавався нудною догмою: «Найнебезпечніше — звикнути до небезпеки».

Інструктор-наставник жирно підкреслював синім олівцем в інформаційних бюлетенях опис випадків, коли вельми досвідчені розвідники провалювалися через те, що в якісь моменти, здавалося, цілковитої своєї безпеки, стомившись від постійного напруження, дозволяли собі короткий перепочинок. Він терпеливо й докладно спинявся на кожній помилці, але успішні, талановиті операції, які б визначні вони не були, коментував дивно.

— Це вже спрацьована пара, — казав наставник з жалем. — Увійшло в аннали… Дійове лише неповторне. У нашій справі вигадливість така сама обов'язкова, як і необхідна. Близнюки — помилка природи. Повторювати пройдене — означає робити помилку. Уява необхідна, але не зловживайте нею. Правда — сама лише дійсність, звіряйте з нею кожен свій помисел, вчинок. Найнадійніший ваш союзник — правда природності. Вона вища школа. Вищий наставник. Вона дає головні керівні вказівки. Ухилятися від них — означає зійти з правильного шляху, наблизитися до провалу.

Згадуючи уроки інструктора, Вайс у душі вдячно усміхнувся цьому вже літньому чоловікові, котрий віддав своє життя професії, про яку не