Вадим Михайлович Кожевніков - Щит і меч

— Швидше! — знову вигукнув обор-лейтенант. — Швидше!~ І, обернувшись до пасажирів, які злякано спостерігали це, наказав роздратовано:

— По вагонах, по місцях, живо!

І всі пасажири кинулися до вагонів, штовхаючись у проходах так, нібито кожна згаяна хвилина загрожувала їм смертю.

Натовп підхопив Вайса, вніс у вагон, і він зрозумів, що попутники злі на нього за повільність, з якою він виконував команду офіцера.

Клацнули дверцята тюремного вагона. Поїзд відійшов без сигналу, покотився далі, на захід. І знову відстукували своє колеса…

І враз Йоганн згадав, що коли він читав у якомусь романі, як герой його чує щось особливе, таємниче в перестуку коліс, це здавалося йому смішною вигадкою. А зараз він мимоволі піймав себе на тому, що розмірений, ритмічний, такий заспокійливий, здавалося раніше, стукіт викликає тривогу.

І, вдивляючись у пасажирів, які марно намагалися зберегти вираз спокою і впевненості, він на обличчях багатьох із них помітив тривогу. Очевидно, репатріанти із свого безтурботного далека трохи в іншому світлі уявляли собі «новий порядок», який встановлюють їхні співвітчизники, і гадали, що повернення на батьківщину буде святковим. І хоч який вражений був Йоганн усім тим, що побачив, хоч як співчував він польським героям, він з радістю і заспокоєнням зрозумів, що націленість Німеччини на кордони його вітчизни не може лишатися таємницею і польські патріоти будь-якою ціною — навіть ціною власного життя — повідомлять про це командування радянських військ. Ця думка повернула Йоганнові спокійну витримку, яку він був утратив.

Трохи заспокоївшись, Йоганн вирішив провідати Генріха, що їхав у м'якому вагоні, нагадати йому про себе, адже вони перед від'їздом трохи не поладнали.

Було дещо таке, чого Вайс не знав.

Коли Генріх Шварцкопф разом з Папке приїхав на вокзал, тут на нього чекав Гольдблат.

Професор мав поганий вигляд. Обличчя запухле, в набряках, він важко спирався на палицю з чорним гумовим наконечником.

Генріх збентежився, побачивши Гольдблата. Але професор витлумачив його збентеження по-своєму, вигідно для Генріха. Він сказав:

— Я розумію тебе, Генріху. Але Берта запальна. Я впевнений, що вона в ці хвилини гірко переживає розлуку з тобою. — Професор мав рацію: Берта справді гірко переживала, але не тому, що Генріх їхав, — з ним, вона вважала, уже все покінчено, їй було боляче за батька, який всупереч усьому, що сталося, зважився, на знак дружби із старим Шварцкопфом, на нічим не виправданий вчинок.

Професор прийшов на вокзал з товстою папкою. У ній були роботи Гольдблата, які Функ намагався нещодавно забрати з квартири професора. (Цю темну справу Функу не вдалося довести до кінця: вчасно втрутився карний розшук). І ось професор вирішив кілька своїх особливо цінних праць подарувати синові покійного друга.

Простягаючи Генріху перетягнуту ременем папку з кресленнями, професор сказав:

— Візьми, Генріху. Ти можеш продати мої креслення якій-небудь фірмі. Якщо тобі там буде важко й ти захочеш повернутися додому…

Генріх зблід і сказав:

— Я у вас нічого не візьму.

— Даремно, — сказав професор і, уважно глянувши Генріхові у вічі, додав: — Адже ти хотів мати їх. Але чомусь іншим способом, обминувши мене.

Папке ступив до Гольдблата.

— Дозвольте, професоре. — І, кивнувши на Генріха, промовив, немовби вибачаючись за нього: — Він просто не розуміє, який ви йому робите неоціненний подарунок.

— Ні, — сказав професор. — Вам я цього не даю. — І притис папку до грудей.

— Ходімо, — наказав Генріх і штовхнув Папке так, що той ледве встояв на місці.

— Бідолашний Генріх, — сказав професор. І повторив: — Бідолашний хлопчик.

Берта застала тільки кінець цієї сцени — не витримавши, вона приїхала слідом за батьком на вокзал.

Не глянувши на Генріха, вона взяла в батька папку й, підтримуючи його під руку, вивела на вокзальну площу.

У таксі професорові ще погіршало. Йому не слід було після серцевого приступу одразу виходити з дому. Та він кріпився, казав доньці, втішаючи її:

— Повір мені, Берто. Якби Генріх узяв мою папку, я б з легким серцем викреслив цю людину зі своєї пам'яті й домігся б, щоб і ти зробила так само. Та він не взяв її. Виходить, у ньому лишилася краплина совісті. І тепер мені жаль цього хлопчика.

— Тату, — засмучено мовила Берта. — В Берліні він надіне на рукав пов’язку зі свастикою і більше пишатиметься своїм дядьком штурмбанфюрером Шварцкопфом, аніж своїм батьком — інженером Рудольфом Шварцкопфом, який називав тебе своїм другом.

Професор уперто одказав:

— Ні, Берто, ні. Все-таки він не наважився взяти в мене папку.

Всього цього Вайс не знав.

Пройшовши через весь поїзд, Вайс обережно постукав у двері купе м'якого вагона.

Генріх стримано всміхнувся Вайсові, недбало відрекомендував його літній жінці з жовтим обличчям, що аж запливло жиром, запропонував кави з термоса, потім спитав:

— Ну, як подорожуєш? — і, не вислухавши відповіді, шанобливо звернувся до своєї попутниці: — Якщо вам, баронесо, потрібен будо пристойний шофер… — повів очима на Вайса, — мій батько був ним задоволений.

Хоч у Шварцкопфів не було своєї машини й, отже, Вайс не міг служити в них шофером, вія устав і схилив голову перед жінкою, показуючи свою готовність до послуг. Вона зітхнула й сказала, звертаючись до Генріха:

— На жаль, він молодий, і йому доведеться йти в солдати. А в мене не досить зв'язків серед наці, щоб звільнити потрібну людину від армії.

— А фельдмаршал? — нагадав Генріх.

Баронеса відповіла з гідністю:

— У мене є родичі серед знатних сімей Німеччини, однак я не знаю, в яких вони стосунках з цим нашим фюрером. — Усміхнулась: — Кайзер не відзначався великим розумом, та все-таки в нього вистачало глузду високо цінити аристократію.

— Запевняю вас, — жваво сказав Генріх, — фюрер завжди спирається на підтримку знатних сімей Німеччини.

— Так,