Генрі Лайон Олді - Де батько твій, Адаме?

Знаючи, що скоро спалахне світло, змушуючи всіх розійтися у різні боки. Але я вчуся.

Вистачило б часу навчитися…

Наступного ранку після повернення з пологового будинку я застав Ванду за дивним заняттям. Вона старанно займалася акробатикою! Моя ледарка творила на килимку дива. Та ще й за тиждень після пологів!

У відповідь на подив — збентежена усмішка.

— Тіло чуже. Хочу увійти у форму. Не хвилюйся, Кирюшо, мені вже можна.

А надвечір узяла гітару. Фламенко?! — нестримний вогонь невідомого мені танцю. Ні, траплялося й раніше: три акорди, бряк-бряк…

— Це фандангільйо «El puente», Кирюшо. Я грала… У Кандайї.

Ні у якій Кандайї Ванда зроду не була.

— Я розумію, це звучить безглуздо… Але ж я казала, що прокинулася? Пригадала себя-минулу. Двісті, триста… тисячу років тому. Кандайя (це в Іспанії), Лемберг, глухе село на півдні Індії — його назва тобі все одно нічого не скаже. Конотоп, Аляска…

— Ти хочеш сказати…

У голові панував повний розгардіяш. Ванда збожеволіла? Розігрує?!

— Ти пригадала попередні народження?

— Не зовсім. Мені важко пояснити… Уяви собі: ти прокидаєшся вранці — і пам’ятаєш, що робив вчора, позавчора, місяць, рік тому. Адже це тебе не дивує? Одне ледве пригадуєш, інше — так і стоїть перед очима. Не лякайся, Кирюшо, я не збожеволіла. Це я, твоя Ванда… Колишня. Просто більше, ніж «колишня». У Лемберзі я була акробаткою на майдані, в Кандайї грала на гітарі… Якщо хочеш, я розповім. Тільки це буде довго.

— Напиши що-небудь на санскриті! — нічого розумнішого на думку не спало.

Ванда винувато розвела руками:

— Вибач. У Індії я була неписьменною.

Ось це мене й переконало. Якби це був жарт…

Звичайно, я повірив не відразу. Але поступово переконався, що Ванда справді пам’ятає свої інкарнації! Або, як згодом вважали за краще говорити ті, що «прокинулися», іпостасі. Моя дружина опинилася в числі перших. Подібних «качок» в пресі — генетична пам’ять, хлопчик-Тибет, втілення далай-лами! — ніколи не бракувало. На жаль, цього разу справа завертілася серйозно: «качки», зграя за зграєю, мутували в прекрасних лебедів. «Рефлекс Казаряна» стрімко розвивався й плодив побічні ефекти, наслідки й метаморфози мозку у телепатів. Розщеплення та інтеграція субосіб позначилися рикошетом. Процес пішов лавиноподібно, як висловлювалися психіатри. Але — виключно в сприятливому напрямі. Фотографічна пам’ять, абсолютний музичний слух, розширення спектру кольоросприйняття, прискорення мислення, часом — спалахи яснобачення, випадки спілкування з душами померлих…

Кульмінація?! — ні, прелюдія.

Пролог до виходу на сцену «пробуджених».

Врешті-решт я звик. Хіба мало! — у одних дружина стерва, у інших гроші тринькає. А у мене — акробатка з Кандайї. І характер золотий: терпіти в хаті такого істерика й егоїста, як я… Втім, всі метання у минулому. Певною мірою, я навіть щасливий. Дружина-красуня, син, улюблена робота, достаток в хаті — що ще треба людині, щоб спокійно зустріти старість?

…Продивився написане. Не вийде з мене Достоєвського. Заготовки для статті. Сухий конспект, пишномовні відступи, виклад новин шестирічної давнини, упереміш з купою штампів, з видертими з контексту цитатами. Рукописи не горять, але хіба це рукопис? — так, писанина. Спалити! Ось перечитаю до кінця, заберу Адама зі школи — і…

Смішно: хто міг знати, що «пробуджені» — далеко не останнє, і навіть не найсильніше з потрясінь, які чекають на нас?

Зошит п’ятий

Життя — карантин біля входу в рай.

Карл Вебер

— Стьопочко, облиште! Я менше за все хочу вести теологічний диспут…

— Мочити! Мочити нещадно!

— Стьопочко, милий! — ваша наївна, можна сказати, печерна кровожерливість…

— Мочити! Вирощуючи критичну масу первородного гріха!

— Це навіть не смішно. Ви б чудово виглядали в Старому Заповіті. Книга Пророка Степанаїла Несамовитого — все із прописної літери|літери|…

Кирило слухав у піввуха, допиваючи другий кухоль «Баварського». Узяти третю? У «Ящику пандори» чудове пиво — різке, свіже. Мабуть, не варто. Ще Адама з дитячого садка забирати. Обійдуся двома. Ні, але який же цей Степан! Його натиск, та в мирних би цілях. Критична маса гріха? Знайшов до кого причепитися: до Казимира…

Неприємна, розслаблена веселість опановувала серцем. Зла, ніби дворова шавка. Сьогодні вранці виплатили гроші в касі «Дзеркала тижня». Нібито аванс за майбутній цикл статей. Напевно, якби Кирило попросив подвоїти гонорар — дали б. З посмішкою, із задоволенням. Навіть знаючи, що цикл статей — фікція, обманка. О, чудовий новий світ до послуг поважних сейфів! Персональні надбавки до зарплати, першочергові робочі місця, для охочих — пільгові курси перекваліфікації, на яких до того ж платили величезну стипендію. «Пробуджені» опікувалися бідолахами, як рідкісними, реліктовими квітами: так, має зів’янути, так, скоро, але хочеться, щоб цвіли чимдовше! У нашій теплиці навіть кактуси квітнуть тричі на рік… Спочатку це дратувало. Коли розумієш, що тираж видання впав до мізерної відмітки, що журнал висить на дотаціях, а всі твої надзвичайні гонорари — чистої води доброчинність… Хотілося стати в позу, гордо заявивши: «Я ваших подачок не потребую!» Ось тільки кому заявити? Головному редактору? Такий же сейф, сидить на тих же самих «подачках». Знайти керівників фондів допомоги і влаштувати скандал?

Безглуздо.

Плюнути й піти?!

Пресу тепер читають практично самі сейфи. Стабільна аудиторія. Упертість перемогла: залишився. Для свого брата стараюся! Викладемося, зі шкури виліземо — буде вам газеточка, буде журнальчик! Правда, мир та любов — з них сенсації не вичавити. Зрідка трапляються теракти: у кого-небудь з «несприйнятливих» падає планка. Але на одних терактах далеко не виїдеш. У позаминулому році кордони відкрили. Обсмоктав цю новину, як міг, особисто злітав на урочистості: штовхнув шлагбаум, знімків наробив… Далі що? Вихваляти постійне поліпшення екології? Міграцію залишків населення з мегаполісів до передмість і сіл?! Можна, звичайно, пригадати, що перестали літати в космос, що не було зафіксовано жодного реального відкриття, жодного принципового прориву в області новітніх