Жорж Сіменон - Порт у тумані

Мегре одразу ж рушив туди. Нахмуривши чоло, швидким кроком поминув міст і тоді, десь метрів за двісті попереду, побачив Жюлі, що йшла самотньо піщаним берегом.

Тут було безлюдно. В туманному серпанку не видно було нічого, крім чайок; вони кружляли, здіймаючи страшенний галас. Праворуч тяглися дюни, туди й завернув комісар, щоб лишитись непоміченим.

Стало прохолодно. Море було спокійне. Біле мереживо піни стиха шурхотіло по піску, наче море дихало, ворушачи порожні скойки черепашок.

Жюлі не прогулювалася. Вона йшла швидко, щільно загорнувшись у своє коротке чорне пальтечко. Після смерті Жоріса дівчина не мала часу замовити собі жалобний одяг і тому носила все, що було в неї чорного або принаймні темного, як це давно вже не модне пальтечко, ці вовняні панчохи, цей капелюшок з обвислими крисами.

Ноги її загрузали в піску, і через це хода була нерівною. Двічі Жюлі озиралась назад, але не могла помітити Мегре — його закривали дюни.

Нарешті, десь за кілометр від Уїстреама, вона чкурнула праворуч, та ще так хутко, що комісар ледь не виказав себе, поспішаючи назирці.

Але дівчина йшла не до куреня, як подумав був Мегре, — ніякого куреня не було видно тут серед жорсткої трави й піску.

У пісках стояла зате невеличка зруйнована будівля, якій бракувало цілого шматка стіни. На самому березі моря, за п'ять метрів од граничної лінії води під час великих припливів, люди спорудили каплицю, якій, безперечно, було вже кілька сторіч.

Склепіння було півкруглої форми. Пролам у стіні дозволяв оцінити товщину кладки — близько метра твердого каменю.

Жюлі увійшла до каплиці, зникла в глибині, і Мегре одразу ж почув шерех, наче вона розгрібає якісь черепки, напевне, уламки черепашок. Він ступив кілька кроків уперед. Зовсім нечутно. Тепер бачив у глибині каплиці маленьку нішу, закриту решіткою. Під нішею було щось подібне до мініатюрного вівтаря, над яким, щось шукаючи, нахилилася Жюлі.

Вона різко повернулась до комісара, впізнала його, бо він не встиг сховатися, і нервово спитала:

— Що ви тут робите?

— А ви?

— Я… Я прийшла помолитися Богоматері-на-Пісках!..

Її щось непокоїло. Впадало в око, що вона хоче щось приховати. Вночі Жюлі, мабуть, мало спала, бо очі її почервоніли. З-під капелюшка вибилися два пасма непричесаного волосся.

— Ага, то це каплиця Богоматері-на-Пісках?..

І справді, за решіткою в ніші було видно скульптуру пречистої діви — таку древню, попсовану часом, що вона вже майже втратила форму.

Навкруги ніші, просто на камені, перехожі надряпали олівцями, кишеньковими ножами, а то й просто гострими камінцями слова, літери яких розбігалися навсібіч, перехрещувалися:

«Аби Деніз склала іспити»; «Богоматір-на-Пісках, зробіть так, щоб Жожо швидко навчився читати»; «Дайте здоров'я всій родині, а особливо дідусеві та бабуні».

Деякі написи були ще банальніші. Ось серця, пробиті стрілою:

«Робер і Жанна разом навік».

Сухі стеблинки, що колись були квітами, стирчали, прив’язані до решітки. Ця капличка була б така ж сама, як багато їй подібних, якби не купи черепашок на руїнах вівтаря.

Черепашки тут були всіляких видів. І на кожній нашкрябано кілька слів, найчастіше олівцем. Переважно незграбні карлючки дітей і малописьменних, зрідка впевненіший почерк.

«Аби лов у Ньюфаундленді був добрий і татові не треба було б знову найматися».

Підлога тут була земляна. Крізь пролом виднівся піщаний пляж, море сріблилося в легкому білому серпанку. А Жюлі, не знаючи, що їй робити, мимоволі кидала злякані погляди на черепашки.

— Ви принесли черепашку? — запитав Мегре.

Вона заперечливо похитала головою.

— А втім, коли я прийшов, ви розгрібали цю купу. Що ви шукали?

— Нічого… Мені…

— Вам?..

— Нічого!

І вона вмовкла з упертим виглядом, ще щільніше загорнувши пальто.

Настала черга Мегре підбирати черепашки одну по одній і читати написи на них. Раптом він усміхнувся. На величезній стулці їстівної черепашки він поступово розібрав: «Богоматір-на-Пісках, зробіть так, щоб у мого брата Луї все пішло гаразд і щоб ми всі були щасливі». Дата: 13 вересня. Інакше кажучи, це примітивне ех-voto[2] було покладене тут за три дні до зникнення капітана Жоріса!

А зараз — хіба Жюлі прийшла сюди не для того, щоб його забрати?

— Саме це ви й шукали?

— А вам не все одне?

Вона не зводила очей зі своєї черепашки. Здавалося, ладна була кинутись на Мегре, аби вирвати її з його рук.

— Віддайте її мені… Покладіть на місце!..

— Так, я покладу її на місце, згода, але вам теж доведеться залишити її там… Ходімо! Побалакаємо дорогою…

— Мені нема чого казати…

Вони пішли назад до порту. Нахилялися вперед, бо в мокрому піску загрузали ноги. Схолодніло так, що носи в них почервоніли, а щоки задубіли.

— Ваш брат ніколи нічого путнього не зробив, чи не так?

Жюлі мовчала, дивлячись на пляж просто себе.

— Є речі, які неможливо приховати. Я кажу не тільки про те, що… що привело його на каторгу…

— Авжеж! Завжди одне й те саме! Через двадцять років ще дорікатимуть…

— Та ні, ні, Жюлі! Луї справний моряк. Навіть, як кажуть, дуже справний, здатний працювати помічником. Тільки одного чудового дня він свариться з випадковими знайомими і чинить дурниці, не повертається на судно, тиняється без діла цілими тижнями. Чи це правда? В такі часи він звертається по допомогу до вас. До вас, а також — іще кілька тижнів тому — до