Вольфганг Шрайєр - Акротірський шпигун

— От іще! — затявся капітан. — Ми не боїмося ніяких привидів. У наш час тямущий шпигун мусить читати газети: преса подає ґрунтовну інформацію. Нерідко кореспонденти знають більше, ніж розвідка. — При цьому він глянув на Гелен так, ніби сказав їй особливо приємний комплімент.

— Мені абсолютно однаково, — сказала вона тихо, не звертаючи уваги на його останнє зауваження, — як ви хочете завоювати Єгипет, чи швидко, як цього бажаєте ви, капітане, чи повільно, як пропонує лейтенант Андерсон. Це нічого не міняє в самій суті, панове… — Вона схопилася з місця й зробила крок від столика. — Це просто жахливо — нападати на малу країну, і я ненавиджу всіх, хто бере в цьому участь. На добраніч!

Я тривожно поглянув услід Гелен, потім скочив з табуретки й пішов за нею. Мені вже й раніше, коли ми дискутували про майбутній похід в Єгипет, впадало в очі її стримане хвилювання. Але вона ще ніколи так не гарячилась. Або й вона вже добре випила, або балаканина того Жако роздратувала її. Мабуть, їй добре надокучила ця бесіда.

Перед ліфтом я наздогнав її.

— Що з тобою, Гелен? Так набридли тобі оті двоє?.. Цей Жако просто неможливий хвалько.

— Не думай, що ти був кращий за нього, — пошепки відповіла вона. — Адже ви обидва прагнете одного: він швидко, ти — трохи повільніше, тверезіше… Але зрештою ви порозумієтесь. Спершу «Магічна операція», потім операція «Гамількар», машина крутиться, — так же? Падають бомби, гинуть люди, а вам ще й весело від цього!

— Ви, американці, звичайно, не хочете бруднити руки, — гнівно закинув я. — У всякому разі тепер — ні! Вам добре стояти осторонь і удавати з себе непорочних.

Я не тямив себе від гніву. Після всього, що було між нами, мене надзвичайно образило те, що вона порівнювала мене з отим вітрогоном Жако. І коли ми спустилися ліфтом, я підшукував слова, щоб так само дошкульно образити її.

Невідомо чому, вона раптом сказала:

— Та в тебе черевики мокрі, Роджер.

Я нічого не відповів. Лише біля її кімнати мене прорвало:

— Якщо справді бомби впадуть на канал, то дехто з твоїх земляків непогано заробить на цьому. Ціни підскочать, особливо на нафту. Ми з Жако, можливо, ляжемо тут кістьми… А люди там, у Штатах, що мають нафтові джерела, як твій батько, будуть посміхатися в кулак.

Гелен збентежено глянула на мене; у неї затремтіли губи.

— Тобі, мабуть, приснилося, що у нас є нафтові джерела, — відповіла вона. — Дай мені спокій! Я більше й дивитися не хочу на тебе! Боже, як це все підло!

Вона повернулась і, навіть не подавши мені руки, замкнула за собою двері; а я продовжував стояти, як пень.

В наступні дні йшли дощі, і Вальполь сидів дома — тому їздити до Акротірі було безцільно. Якщо та «поштова скринька» існувала не лише в уяві Тінуела, то її, звичайно, опорожняли тільки тоді, коли Вальполь щось клав туди. В похмурому настрої блукав я по готелю або сидів біля вікна, втупивши очі в шибки, по яких краплями стікала вода.

Наданий мені строк минав безрезультатно. Я сушив собі голову, проте не знаходив ніякого виходу. Іноді мене спокушала думка піти до Гелен, попросити пробачення за свою гарячковість і все пояснити їй: про скрутне становище, в якому я опинився, про це непевне завдання і про наслідки моєї можливої невдачі. Ми ось-ось мали розлучитися! Як і завжди, ми зустрічалися в ресторані, однак у наших відносинах уже не було щирості. Тепер вона навіть надавала переваги товариству Вальполя.

В останній день вересня трохи прояснилося, виглянуло сонце, запарувала земля. Була неділя, проте Вальполь їздив на розкопки, тому я ввечері знову вирушив на засідку. Було душно, як у теплиці. Помічники Вальполя нап'яли над траншеєю тент, щоб її не заливало дощовою водою. На вогкому грунті навколо горба я знайшов тільки сліди ніг Вальполя та його людей. Лише на березі озера, поблизу замка, були ще чиїсь сліди, однак при світлі кишенькового ліхтарика я не зміг простежити, куди вони вели. Як і звичайно, я чекав даремно.

Повернувшись пізно вночі, стомлений і в не зовсім чистому мундирі, я побачив у вестибюлі Гелен. Вона стояла з капітаном Жако, який тримав її під руку; здавалося, ця парочка щойно повернулася з нічної прогулянки по вулицях Нікозії. Вони стояли спинами до входу і не помітили мене. Обоє говорили французькою мовою, і я мало що зрозумів з їхньої розмови; проте з мене було досить і того, що почув.

— Тут нічого не зміниш, Орфей, — сказала Гелен. — Післязавтра я вилітаю в Єгипет. Сьогодні прийшла телеграма з редакції: я мушу їхати до Каїра. Ну, та ви швидко забудете мене.

— Ніколи! — запевняв Жако, стискаючи її руку. — Звичайно, ми могли б і там скоро побачитись!

— Можливо, — якось байдуже відповіла вона. — Все залежить від того, чи спуститеся ви живим і неушкодженим на своєму парашуті.

На мене дихнуло крижаним холодом від її слів, я весь аж заціпенів. Отже, всьому кінець. Не звертаючи уваги на них, я попрямував до ліфта, але він уже не працював. Тоді я пішов сходами нагору. Проте вони, певно, помітили мене, бо я почув, що хтось іде слідом за мною.

— Роджер, — покликав хтось позаду. Я не обернувся.

Та біля моєї кімнати мене наздогнала Гелен.

— Мені здається, що ми поводимось, як діти, — сказала вона. — До чого тут ці дурні ревнощі? Чи не пора нам облишити грати ображених?

— То що ж ми — будемо розмовляти тут, у коридорі? — спитав я.

Вона похитала головою, а коли я зачинив за нами двері, сказала:

— Роджер, це правда: післязавтра рано-вранці повинна їхати звідси… мені б не хотілося розстатися з тобою, не помирившись.

— Мені теж, Гелен, — відповів я.

— Твої руки пахнуть бензином, — сказала вона через якийсь час, — і мундир