Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

хлопцеві діло пришиваєте? Я винуватий! Мене і карайте. Я «гармонь» утопив…» Так не кожен зможе. Ну, а те, що інколи загнуть любить, так це від доброти сердечної — нелегко доводиться тут молодим, необстріляним. У довгу полярну ніч дістає людей ностальгія. На землі, що промерзла на добру сотню метрів у глибину, де не росте жодного деревця, навіть шахтний ліс, горою навалений у порту, пахне батьківщиною. Ті, хто страждає від цієї дивної хвороби, годинами товчуться в магазині, принюхуючись до континентальних пахощів. Інші захоплюються кінохронікою. Цілими днями не вилазять з кінотеатру, в сотий раз передивляються рідні пейзажі, яких ніколи не бачили раніше і, може статися, ніколи не побачать, повернувшись на Велику землю… Так! Переживши., все це, починаєш по-справжньому відчувати, що таке Північ.

Петро вилаяв себе за «телячі ніжності». Треба було ще приготувати «Лапоть». На нього мав заїхати бульдозер з волокушами, а це непроста справа. Воно так тільки здається, що там вантажити: поклади вантажний трап і підганяй бульдозер… А раптом що не так, і булькне бульдозер на дно фьорда, звідки його вже ніяка сила не дістане. «Так-то, шановний Петре Степановичу, не приведи господи, щоб з вами ще й таке приключилося. Одірвуть тоді вашу буйну голівоньку… Ох, одірвуть! Це вже, як каже той же Митрич, факт, а не реклама!» Добриня кинув оком на годинник і заспішив до третього причалу, де на легкій хвилі погойдувався «Лапоть».

У Баренцбурзі у Касяна Калікіна були невідкладні справи. Летів, поспішав, забув, що сьогодні неділя, а тут — начальство іноземних гостей приймає, лабораторія законний вихідний собі взяла, ніби це не Північ, де ко-короткий полярний день весь без перерви робочий, а довга ніч — вимушений вихідний. Чортзна-що! Перукарня і та на замку. На дверях записка: «Майстер Арчил Вахтангович, вибачайте, пошту зустрічає!» Що поробиш, люди є люди… Але і діло не терпить. За льодовиком Норденшельда, в місцях, де ще не ступала нога людини, працює дві групи його геологорозвідувальної партії. Працюють майже поруч, а дані про грунти присилають різні. У одних, по всьому видно, вугільний пласт під ногами, а другі… Тут аналізи потрібні, а трестівська лабораторія, бачте, відпочиває.

Касян штовхнув замкнені двері і пішов геть. Біля сходів його наздогнав вертольотчик Коля Самохін, молоденький, личко рум'яне, як у дівчини.

— Не подобається мені цей вітерець, товаришу начальник, — кинув нарочитим баском. — Як би він нам хурделиці не пригнав, он яким свинцем на Беллсунді горизонт придавило.

— А метеозведення що?

— Погані. Чує моє серце — буде завірюха.

— А тобі що? Заглянеш до своєї Дуні в гості…

— Ні, не загляну. Полаялись ми. Сказала, бачити мене не хоче… Давай полетимо, га?

— У мене справи, Колю. Та й без листів, сам розумієш, летіти нам не можна… Та ти не сумуй. Поки «Державін» підійде до причалу, поки спустять пошту, поки розкладуть — це години дві, не менше. Так що шукай свою Дуню і виправляй помилки.

— Ну, дивіться, на вашу відповідальність.

— Що, що?

— Так би полетіли, і все. А тут ще чого доброго женитись доведеться.

— Ну, то й женись, чого бурлакою по світі маятись.

— Ви ж маєтесь. Вже он скільки років, а женитись не поспішаєте.

— Я, Колю, інша справа. Зовсім інша.

— Кажіть, кажіть… Ніби я не бачу, як за вами…

— Ну, досить, — серйозніше, ніж хотів, обірвав його Калікін і круто розвернувся до сходів.

Самохін залишився, не пішов за ним. Певне, відчув, що вколов начальника у болюче місце. Ніби і розмова ніяка, а чимось зачепила за серце.

На верхній площадці сходів Касян зупинився, ніби і його, як інших, загіпнотизував «Державні», що вже наближався до пірса. З пароплава спускали швартові. Калікін зупинився, бо раптом відчув, що підкошуються ноги. Довелось на поручень обпертися. Треба ж таке, стільки років один — і нічого, а тут ні з того ні з сього розхвилювався, навіть гіркота якась до горла підкотила. І ноги, одразу відчув ноги. Дає себе знати поранення, яке мав у сорок четвертому тут, на острові, під час сутички з двома гадами… Тоді було таке ж небо, але замість сонячного диску, що виблискує ніби мідний п'ятак, на ньому висів холодний серпанок північного сяйва. З того часу, а можливо, і раніш, коли що в пропахлій рибою батьківській хаті старі помори розповідали про походи на далекий Свалбард, чи Великий Берун (так вони називали Шпіцберген), проросла в його серці і залишилась там на віки тяга до цих суворих місць.

Кожного разу, як тільки закінчувався термін угоди, прощаючись з цією непривітною землею, Касян говорив собі, що ніколи більше не повернеться сюди, і повертався знову при першій можливості. Спочатку не замислювався над тим, що манить його сюди, що смокче серце і не дає спокою, коли він довго не дихає цим промерзлим, гіркуватим від морсі. них туманів повітрям, не бачить цих скель, гір і фіордів, виповнених живим сріблом озер. Хіба можна зрозуміти, не переживши глибокого хвилювання, коли не радієш короткій, ніби казкове видіння, появі сонячного диска, а приречений бачити його буденно кожного ранку у вікні своєї московської квартири, і не сумуєш за ним довгі місяці у до млості виснажливій безмежності полярної ночі. Значно пізніше, осмисливши все, він зрозумів, що це не просто звичка, прив'язаність до місць, де довелося багато пережити, це — пекуча потреба людини у освоєнні нового життєвого простору, закладена в генетичному коді предків, які вийшли вперше на цей архіпелаг що задовго до норвежців. Ця тяга привела Калікіна в інститут, допомогла оволодіти професією геолога, спеціалізуватись у розвідці північних надр і осі. уже більше десяти років вести тут нелегкий пошук, пробиваючись за вугільними пластами все далі, до місць, означених не лише на геологічній карті білими плямами. «Живу, як усі, — говорив завжди Касян тим, хто дивувався його закоханості, впертості, одержимості. — Це журналісти придумали північну романтику. А в нас тут — будні, звичайна повсякденна праця…»