Віктор Васильович Савченко - Павло Скоропадський — останній гетьман України

56-у дивізію, яка у 8-й армії частково вже українізована, вона чудово билася в останньому наступі. Ви українізуйте ваші останні дивізії, я вам поверну 56-у, й у вас буде чудовий корпус… Корпус ваш буде українізуватись, а зараз поспішайте до нього; він сьогодні, мабуть, рушив у бій».

У 20-х числах липня 1917 року німці прорвали фронт, і цей прорив призвів до Тернопільського відходу російських частин Південно-Західного фронту. Тоді корпус Скоропадського був виведений із резерву і зайняв позиції на околицях Баракова та Лясковець. Частини 34-го корпусу було негайно введено у бій без необхідного зв’язку з іншими корпусами. Усі полки 34-го корпусу ще не підійшли на фронт із нічного маршу або не були повністю розгорнуті.

Наступ німецької армії Скоропадський намагався зупинити частинами 153-ї та 104-ї дивізій, двома полками 174-ї дивізії та полком 3-ї дивізії. Бій був настільки запеклим, що командири дивізій генерал Ольшевський (153-ї) та генерал Гандзюк (104-ї) були тяжко поранені. Бачачи складність оборони, частина полків 34-го корпусу відмовилася виходити на позиції, окремі полки тільки вдавали з себе, що вони йдуть до бою, але під натиском ворога вони негайно відходили. Така поведінка окремих частин призвела до тотального відступу корпусу, що його прикривали англійські панцерники з командами з англійських військових.

Обози кількох корпусів, перемішані між собою, утворили суцільний хаос. Цей хаос посилився тим, що у маленькому містечку Лясковці розгорнулися штаби 34-го корпусу Скоропадського, 1-го корпусу генерала Мельгунова, 6-го корпусу генерала Нотбека.

Австро-німецькі війська тоді форсували Збруч у районі Гусятина, але російські частини зуміли створити оборону на рубежі цієї річки. 23 липня частини Скоропадського, не витримавши ворожих атак, відійшли через Косів до Яблунева. Скоропадський дістав наказ одірватися від ворога та нічним маршем пересунутися до Збруча, де зайняти позицію на захід від річки, розташувавши у Сатанові свій штаб.

Незабаром до Скоропадського надійшли накази головкома Лавра Корнілова про українізацію 34-го корпусу та про виведення з фронту в тил 153-ї та 104-ї дивізій корпусу. З цих двох дивізій усіх офіцерів і солдатів, росіян за походженням, було запропоновано передати до 41-го корпусу. Скоропадський трошки змінив застосування наказу, передавши до 41-го корпусу не тільки росіян, але й євреїв та українців — членів «лівих» солдатських комітетів. На українізацію 34-го корпусу головком Корнілов відводив лише один місяць. У той же час 41-й корпус зайняв фронтові позиції корпусу Скоропадського, а 34-й відійшов у тил на 150 км — до подільського містечка Меджибожа. Скоропадський зі своїм штабом корпусу розташувався у славетному Меджибозькому замку.

Початок українізації військових частин обірвала провокація. 26 липня 1917-го з Києва на фронт урочисто проводжали полк ім. Богдана Хмельницького. Солдатів полку було посаджено в ешелон, і вони вирушили на Захід. Але при виїзді з Києва цей ешелон був обстріляний із 30 гвинтівок і двох кулеметів… Потяг було зупинено, оточено загоном донських козаків і кірасирів, а солдатів українського полку було вигнано з вагонів, роззброєно, офіцерів полку заарештовано. Під час обстрілу ешелону загинуло 16 вояків, близько 30 було поранено…

Головком Корнілов і генерал Денікін (тоді командуючий Південно-Західним фронтом) вирішили, що в цих подіях винуваті самі «українці». Лунали пропозиції зовсім призупинити українізацію, командуючим арміями та корпусами було наказано припинити всілякі ділові відносини з українським Генеральним Секретаріатом.

Головком Корнілов заявив: якщо слідство покаже, що полк ім. Хмельницького першим почав стрілянину по військах, то він узагалі припинить українізацію і розформує вже українізовані частини. Генерал Денікін миттєво загальмував українізацію на Південно-Західному фронті, заборонив діяльність українських Рад у військах. Корпус Скоропадського став недоодержувати продовольство, одяг та взуття. Скоропадський писав про стан своїх частин у серпні 1917-го: «Цілі батальйони швендяли в якихось шматтях замість штанів».

Генерал Денікін обурювався: «Петлюра розіслав своїх агентів, на жаль, російських офіцерів, по всіх фронтах як військових представників комітету. Пам’ятаю, такий полковник, чи то Павленко, чи то Василенко, був і в Ставці і неодноразово звертався до мене, приховуючи своє офіційне призначення, за дорученням українських формувань… Інші агенти роз’їжджали по фронту з метою організувати у військах українські громади та комітети, проводячи постанови, резолюції про перехід в українські частини, про небажання йти на фронт під приводом «удушення України» і т. д. До жовтня український комітет Західного фронту вже закликав до збройного впливу на уряд для негайного підписання миру… Як головнокомандуючий Західним та Південно-Західним фронтами (червень — вересень) я категорично заборонив керівним особам входити в будь-які зносини з «військовим генеральним комітетом» і його агентами…

У серпні, коли я командував Південно-Західним фронтом, з 34-го корпусу до мене почали приходити погані звістки. Корпус якось став виходити із прямого підпорядкування, дістаючи безпосередньо від «генерального секретаря Петлюри» і вказівки, і комплектування. Комісар його перебував при штабі корпусу, над приміщенням якого майорів жовто-блакитний прапор. Старі російські офіцери та унтер-офіцери, що були залишені у полках через брак українського командного складу, піддавалися нарузі з боку поставлених над ними, найчастіше неосвічених, українських прапорщиків і солдатів. У частинах створювалася вкрай нездорова атмосфера взаємної ненависті й відчуження. Я викликав до себе генерала Скоропадського і запропонував йому стримати різкий хід українізації та, зокрема, відновити права командного складу або відпустити його з корпусу. Майбутній гетьман заявив, що про його діяльність склалася мінлива думка, імовірно, за історичним минулим роду Скоропадських; що він істинно російська людина, гвардійський офіцер і зовсім далекий од самостійності, якій сам не співчуває… Але слідом за цим Скоропадський поїхав до Ставки, звідки моєму штабу зазначено було… сприяти якнайшвидшій українізації 34-го корпусу».

4 серпня 1917-го Тимчасовий уряд видає «Тимчасову інструкцію», за якою український Генеральний Секретаріат (уряд автономної України) підпадає під безпосереднє керівництво Тимчасового уряду і виводиться з-під контролю Центральної Ради. «Інструкція» так само ліквідувала військове секретарювання (міністерство) України. Тимчасовий уряд вимагав замінити прем’єра Винниченка на дворянина, масона, федераліста Дмитра Дорошенка. Винниченко склав із себе повноваження… але Дорошенко невчасно зробив заяву про те, що буде підкорятися тільки наказам Тимчасового уряду. За цю заяву Центральна Рада не затвердила прем’єрство Дорошенка і підтвердила повноваження Винниченка. Грушевський писав, що на початку серпня 1917-го у свідомості багатьох «радівців» була присутня «…можливість несподіваної катастрофи: арештів, збройного нападу або чогось подібного. Ми постійно відчували очі контррозвідки».

25 серпня 1917-го Скоропадський дістав наказ перебазувати свій корпус на Ларгу — Ліпкін. Павло Петрович вирішив податися до Бердичева