Віктор Васильович Савченко - Павло Скоропадський — останній гетьман України

прапорщиків почнуть висувати всілякі вимоги, корінне населення корпусу буде цьому противитися, незважаючи на свою нечисленність, начальство, починаючи з начальника дивізії, що неукраїнці будуть підтримувати меншість — вийде дурниця… що стосується мене, то я особисто, носячи прізвище українця, досить відоме в країні, для такої українізації годжуся, але я ні в які авантюри пускатися не збираюся… мене можуть обвинуватити у політичній авантюрі, що мені зовсім не личить… хочу знати ясно, чого від мене хочуть, щоб не потрапити в брудну історію через обвинувачення мене, українця, у проведенні явочним порядком українізації частин російської армії».

Звернемося до спогадів генерала Денікіна — відвертого супротивника українізації армії: «Командний елемент двояко ставився до питання націоналізації. Більша частина — зовсім негативно, менша — з деякою надією, що, пориваючи зв’язок з Радою робітничих і солдатських депутатів, створювані заново національні частини можуть уникнути помилок, захоплень демократизації і стати здоровим ядром для зміцнення фронту та створення армії. Генерал Алексеев рішуче протидіяв усім спробам націоналізації… Генерал Брусилов самовільно дозволив перше українське формування, просячи потім Верховного головнокомандуючого “не скасовувати і не підривати тим його авторитету”. Полк залишили… Уряд недовго зберігав своє початкове тверде рішення проти націоналізації. Декларація 2 липня, поряд із наданням Україні автономії, дозволила і питання націоналізації військ: “уряд вважає за можливе продовжувати сприяти більш тісному національному об’єднанню українців у рядах самої армії або комплектуванню окремих частин винятково українцями, наскільки такий захід не порушить боєздатності армії… і визнає можливим залучити до здійснення цього завдання самих вояків-українців, що направляються Центральною Радою у військове міністерство, Генеральний штаб та Ставку”».

«Мир з українцями», що привіз Керенський до Петрограда, викликав внутрішню кризу Тимчасового уряду — чотири міністри-кадети на знак протесту проти претензій Центральної Ради 3 червня 1917-го вийшли з уряду. А вже наступного дня — 4 червня — почалося більшовицько-анархістське повстання у Петербурзі. І хоча це повстання було швидко придушене, Тимчасовий уряд став катастрофічно втрачати народну підтримку.

З липня 1917-го Центральна Рада видала свій Другий Універсал, у якому трохи відступила від своїх радикальних вимог. Було вирішено утриматися від проголошення автономії України до рішення Всеросійських Установчих зборів (приблизно до жовтня 1917-го) в обмін на визнання Тимчасовим урядом «Тимчасового крайового уряду України» — Генерального Секретаріату. В Універсалі вказувалося, що Центральна Рада буде мати своїх представників при військовому міністрі Росії, у Ставці Верховного головнокомандуючого та у Генеральному російському штабі. Петлюра оголосив свій наказ «законного військового міністра крайового уряду» про негайне відправлення на фронт Першого українського полку ім. Богдана Хмельницького.

Але полк ім. Богдана Хмельницького (до 2600 багнетів) взагалі відмовився йти на фронт. Солдати заявили, що вони бажають «захищати революцію» в тилу та охороняти Центральну Раду. Таке поводження українського полку ставило під сумнів усі спроби українізувати армію.

На ранок 5 липня 1917-го під впливом групи Міхновського стався безглуздий бунт Другого українського полку ім. гетьмана Полуботка (4600 багнетів). Солдати-«полуботківці» так само не мали бажання виїжджати на фронт, заявляючи про свою «місію» — «охороняти волю України». Полуботківці залишили свої казарми і кинулися до центру Києва з неясними цілями змінити весь хід історії України. Вони захопили штаб міліції, пошту, телеграф, «Арсенал», інтендантські склади, розгромили будинок командуючого округом, поставили свою варту біля стратегічних об’єктів… Солдати заарештували десятки офіцерів, зривали з них погони… А далі вони не знали що робити… Солдатам було обіцяне приєднання до повстання всіх українських частин і головне — перехід Центральної Ради на бік повсталих. Але Генеральний Секретаріат, Генеральний військовий комітет, Центральна Рада виступили проти повстання як «дискредитації ідеї». Варту полку ім. Полуботка було замінено на варту полку ім. Хмельницького. Солдати бунтівного полку, побоюючись покарань, погодилися негайно вирушити на захист Батьківщини і вже через тиждень були вислані на фронт.

Під час цих драматичних подій Скоропадський перебував у штабі Київського військового округу і був готовий виступити проти бунтівників… або на їхню підтримку. У залежності від переможців… Якби Центральна Рада підтримала повстання полуботківців, можливо, Скоропадський виступив би вже тоді одним із «ліквідаторів» Центральної Ради та «української комедії», як уявляв процеси в Україні генерал Оберучев.

Після провалу заколоту полку ім. Полуботка Скоропадський засудив заколот, а Міхновський, за наказом Оберучева, був висланий із Києва на Румунський фронт.

Розділ 4
З революцією чи проти?
(середина липня — початок жовтня 1917 р.)

19 липня 1917-го Верховним головнокомандувачем російської армії стає генерал Лавр Корнілов. Він вважався прихильником українізації і негайно поставив свій підпис під наказом про українізацію десяти дивізій і про створення окремих 1 — го та 2-го українських піхотних корпусів, кінної дивізії, Київської школи прапорщиків. Корнілов дозволив солдатам і офіцерам українського походження подавати клопотання на їхнє переведення до українізованих частин. Генерал Брусилов пообіцяв не протидіяти українізації, не забороняти діяльність українських військових комітетів у частинах, а Петлюра видав наказ, за яким в українізованих полках російські офіцери замінялися на офіцерів українського походження.

Скоропадський відвідав штаб Південно-Західного фронту у Кам’янці-Подільському якраз у той час, коли колишній головнокомандуючий генерал Гутор прощався зі своїм штабом, а Лавр Корнілов приймав справи. Скоропадського та Корнілова тоді зв’язувала взаємна симпатія, майбутній гетьман знав майбутнього диктатора ще у пору свого командування гвардійським кавалерійським корпусом, коли Корнілов був на чолі 25-го корпусу. Скоропадський тоді завітав іще до Бучача — до командуючого 7-ю армією генерала Селівачова, в якого він також шукав важливих порад щодо українізації своїх частин.

Ще у липні 1917-го Корнілов кликав Скоропадського до себе — у 8-у армію, пропонуючи Павлу Петровичу очолити 23-й корпус. Тоді Скоропадський не пристав на цю пропозицію, бо довідався, що генерал Корнілов розсварився зі своїм солдатським комітетом і має намір здати командування армією. Скоропадський писав, що «…бажав служити під командою Корнілова» і сприймав Корнілова як «пряму та сильну людину», але вважав його «романтиком». Можна припустити, що в середині 1917 року Скоропадський поділяв і політичні погляди майбутнього заколотника, вважаючи, що Тимчасовий уряд є приреченим у разі його відмови від «рішучих дій». Тоді Скоропадський був «прихованим корніловцем» і вже тоді прихованим ворогом соціалістичної Центральної Ради.

При зустрічі у Кам’янці Корнілов сказав Скоропадському: «Я од вас вимагаю українізації вашого корпусу. Я бачив вашу