Джон Макспедден - Робін Гуд

Після цього виступили кращі лучники Робінової ватаги.

Вони повтикали в землю маленькі прутики на відстані ста шістдесяти кроків і повісили на них зелені віночки. Кожен, хто не спромігся пустити стрілу крізь цей віночок, не зачепивши листя, покірливо підходив до Маленького Джона, який частував його дзвінким стусаном. Однак розбійники щодня практикувалися в стрільбі по кілька годин поспіль і тепер стріляли так вправно, що більшість стріл пролітала крізь самісінький центр крихітного кола. І все ж таки декому з лучників не пощастило: стріли в них збочили, а їм самим довелося летіти сторч головою від удару могутньої руки помічника отамана. Тоді вся галявина здригалася від розкотистого сміху. І найголосніше від усіх реготався шериф, якого полонили розваги жителів зеленого лісу. Та раптом його веселість як рукою відняло.

Коли компанія сіла обідати, шановного гостя приголомшили ще дві несподіванки. Тільки-но кухар з'явився зі стравами, як шериф упізнав у ньому свого власного слугу, якому, на його думку, належало зараз бути в посудомийці замку в Ноттінгемі!

Син мірошника Мач посміхнувся, побачивши здивування шерифа, а потім мовчки став наповнювати тарілки та розставляти їх перед компанією. І тут шериф мало не задихнувся від гніву. Весь посуд — гарний срібний посуд — був також з його власного дому!

— Ви злодії! Шахраї! — бризкаючи слиною, заволав він. — Мало вам було переманити до себе трьох моїх слуг, так ви ще й покрали мій найкращий срібний посуд! Ні, я не доторкнуся до вашої їжі!

Та Робін Гуд попросив його трохи помовчати.

— Вибачайте на слові, — сказав він, — але в добрій веселій Англії слуги приходять і йдуть, куди хочуть, а слідом за ними мандрує й посуд. Не могли ж ми частувати такого високого гостя з дерев'яних тарелей. Ви б краще подумали про своє життя. А це так, дрібниця — маленький штраф за ваше палке бажання купити в мене за безцінь череду худоби. Отже, сідайте, любий шерифе, та випийте за наше милосердя. Заради вашої прихильності до Маленького Джона вам цього разу дарується життя.

Шерифові нічого не залишалось робити, як прибрати смиренного вигляду та й знову сісти на своє місце. Невдовзі він уже їв смачні страви свого колишнього кухаря з таким самим апетитом, як і інші присутні на бенкеті. Раз по раз дзвеніли наповнені келихи, і бенкет не припинявся доти, поки сонце не сховалось за обрієм і м'які оксамитові сутінки не спали на зелений лісовий килим. Тільки тоді шериф підвівся і сказав:

— Дякую вам, Робін Гуде, якого я знав м'ясником, і тобі, Маленький Джоне, якого я досі вважав жебраком, і тобі, Мач, що був моїм кухарем, за те, що так щедро мене пригостили в Шервудському лісі. Не знаю, чим я віддячу вам, коли ви ще раз заявитеся в Ноттінгем. Хоча мій обов'язок — вірно служити королю, проте вважайте мене своїм боржником. Але бачите, які вже довгі тіні, — час мені повертатися додому. Коли буде на те ваша ласка, виведіть мене на дорогу.

Всі розбійники на чолі з ватажком звелися на рівні ноги, дружно випили за здоров'я шерифа, і Робін Гуд сказав:

— Якщо ви хочете їхати зараз, ми вас не затримуємо, але ви забули про дві речі.

— Які саме? — запитав шериф, відчуваючи, як у нього холоне в грудях.

— Ви забули, що поїхали сюди зі мною сьогодні, аби купити череду рогатої худоби; крім того, кожен, хто обідає в цій лісовій корчмі, мусить платити господареві.

Шериф хвилювався, наче школяр, який забув свій урок.

— Але ж при мені замало грошей, — почав він запобігливим голосом.

— Говори, шельмо, скільки? — перебив його Маленький Джон. — Бо мені належить з них плата!

— І мені! — сказав Мач.

— І мені! — посміхнувся Робін. Шериф насилу перевів дух.

— Ну скажіть по правді, хіба нічого не вартий оцей срібний посуд?

Розбійники щиро зареготали.

— Гаразд, вирішимо так, ваша милість, — промовив Робін. — Нам, трьом вашим невдячним слугам, оці тарілки відшкодують належну платню. Крім того, череду худоби, про яку йшлося, ми також залишаємо для власної втіхи і… втіхи короля. Але соромно вам не оплатити цей маленький рахунок за обід! Скільки у вас грошей?

— При мені лише двадцять золотих монет та ще двадцять інших, — відповів шериф, і щастя його, що він сказав правду, бо Робін одразу наказав:

— Ану, полічи, Маленький Джоне. Маленький Джон вивернув шерифів гаманець.

— Так воно і є, — сказав він.

— Тоді, ваша милість, за частування ви заплатите лише двадцять монет, — оголосив Робін Гуд. — Чи справедливо це буде, хлопці?

— Справедливо! — відгукнулись розбійники.

— Тільки нехай шериф присягне своїм святим покровителем, що більше не займатиме нас, — додав Вілл Стютлі, і його пропозиція зустріла одностайну підтримку всіх присутніх.

— Що ж, так тому й бути, — вигукнув Маленький Джон, підступаючи до шерифа. — Клянися життям і своїм святим покровителем, що…

— Клянуся Святим Георгієм, який є покровителем усіх нас, що я ніколи не турбуватиму і не робитиму зла розбійникам у Шер-вудському лісі, — поквапився дати клятву шериф.

«Та тільки попадіться до моїх рук поза Шервудом!» — додав він у думці.

Двадцять золотих монет було відраховано, і шериф знову приготувався до від'їзду.

— Ніколи ще в нас не було такого високоповажного гостя, — сказав Робін Гуд, — і оскільки молодик уже починає сріблити листя, я