Себастьян Фолкс - Пташиний спів

життя тим, що ворожив на ярмарках. У дитинстві Стівен захоплювався старим і його іграми, і навіть після стількох років на самоті він часто подумки повертався у ті часи. Якщо бубнова дама у лівій частині з’явиться раніше за трефового валета у правій, то мадам Азер... Він тасував та пересував карти, напівжартома всміхаючись сам до себе.

Потім Стівен узяв книгу і влігся на ліжку — вечерю подаватимуть не раніше, ніж за годину. Дзвонили церковні дзвони, а у саду знову заспівали птахи. Під ці звуки він задрімав, і йому знов наснився сон, схожий на той, що переслідував його усе життя: він намагається допомогти вилетіти з кімнати пташці, котра несамовито б’ється об скло вікон. Несподівано кімната заповнюється шпаками, і вони літають однією великою зграєю, керуючись своїм інстинктом. Вони б’ються крилами об скло, кошлатять його волосся, а потім націлюють свої дзьоби на його обличчя.

Наступного дня Стівен отримав телеграму з Лондона, де зазначалося, що він має повертатися одразу ж після завершення справи. У відповіді він додатково просив ще місяць для вивчення деталей і особливостей виробництва у Ам’єні, ще й Азер обіцяв познайомити його з іншими власниками фабрик. Крім того, йому ще потрібно зібрати інформацію про стан фінансів Азера для доповіді своєму роботодавцю про рентабельність майбутніх інвестицій. Надсилаючи відповідь того вечора, Стівен запанікував, що йому доведеться повернутися до Англії раніше, ніж він дасть раду зі своїми почуттями, котрі ще трохи — і захоплять його повністю. Під час вечері у тьмяно освітленій їдальні він спостерігав за мадам Азер. Вона подавала вечерю родині та гостям — кузенам Азера. Стівен із розпачем розглядав риси її обличчя, завитки волосся, впевненість рухів. Він не міг далі дозволяти собі лише пасивно зачаровуватися.

Наступного дня на роботі він дізнався, що страйк фарбарів загрожує поширитися і на інші текстильні фабрики, а це може призвести до повного зупинення виробництва. Під час обіду Меро зустрівся з робітниками і у своїй промові запропонував забезпечити одягом та їжею колег із інших підрозділів галузі. Але зауважив, що для них страйк не матиме жодного сенсу.

— У вас є сім’ї та життя, і ви повинні взяти це до уваги, — говорив Меро. — Я певен, що довгострокове майбутнє цієї галузі за об’єднанням усіх процесів разом, і єдина організація буде представляти інтереси усіх робітників. Але на сьогодні ми маємо миритися з тим порядком, який існує. Зараз, коли нам загрожують іноземні конкуренти, не час для марних дій.

Промова Меро була, як завжди, обачною. Він однаково не довіряв ні запальним лідерам страйку, ні власникам. Але перш ніж він завершив свою промову логічними висновками, на вулиці за дверима зчинився галас. Вони раптово розчинилися, впускаючи кількох молодиків, які розмахували прапорами і викрикували гасла. Меро зі свого помосту закликав усіх до порядку, коли близько півдюжини поліцейських, деякі в розтріпаних мундирах, ввалилися до приміщення і, зав’язавши сутичку, намагалися виштовхати демонстрантів геть. Багато хто із жінок, які стояли ближче до дверей, стурбовано позадкували, коли присутні почали обмінюватися ударами.

Люсьєн Лебрен, який був одним із перших, хто увірвався до приміщення, стояв тепер на помості поряд із незадоволеним Меро. Щирі блакитні очі і хвилясте каштанове волосся робили хлопця дуже привабливим, і це частково компенсувало недовіру робочих до його юного віку. Він, посилаючись на братерські стосунки, запитав у Меро дозволу звернутися до робітників, і той поступився місцем.

Люсьєн жалісливо описав труднощі сімей страйкарів, а також нестерпні умови роботи, котрі змусили робітників платися до крайніх заходів. Він розповів про бідність та експлуатацію по всій долині Пікардії, що стало причиною численної міграції робітників з долини річки Сомма у такі міста, як Ам’єн та Лілль, у марних пошуках роботи.

— Я благаю вас підтримати моїх людей, — сказав він. — Ми маємо триматися разом, інакше ми не вистоємо. Ми повинні думати про наших дружин та дітей. Я прошу вас хоча би підписати цю декларацію на знак підтримки своїх колег-робітників, — тут він витяг аркуш зі ста або й більшою кількістю підписів.

— Щодо дружин, — пролунав голос із середини кімнати, — то ми усі знаємо, що про тебе говорять, юначе!

Приміщенням прокотився рев непристойного схвалення. Стівен відчув, як напружились його нерви та прискорилося серцебиття.

— Про що ви таке кажете? — закричав Люсьєн.

— Під присягою я б це не повторив, але, думаю, ти знаєш, про що я.

Люсьєн стрибнув униз з помосту, щоб знайти свого обвинувача. Він шалено розпихав натовп плечима.

— Іще одне, — продовжував той же голос, — нам тут не потрібен англійський шпигун, який приходить на наші збори і їсть із нами за одним столом!

Декілька голосів доєдналися зі схваленням. Проте, вочевидь, більшість присутніх взагалі не підозрювала про присутність Стівена. А той і не почув навіть.

— Що вони таке говорять про Люсьєна? — запитав він чоловіка, котрий стояв поруч. — До чого тут дружини?

— Подейкують, що малюк Люсьен і дружина хазяїна — дуже добрі друзі, — чоловік хрипко засміявся.

До цього моменту робочі Азера виказували доброзичливість. Меро читав їм довгі лекції про необхідність терпіння — і вони так і поводилися. Їхні збори перервали робочі з інших фабрик — вони зберігали спокій. До них звернувся молодик, який був навіть не з цього міста — вони і це стерпіли. Але коли Люсьєн втратив самовладання і почав з кулаками прокладати собі шлях крізь натовп, їх охопило загальне відчуття образи, тож робітники негайно почали проганяти його, зреагувавши як єдиний організм, який намагається позбутися чужорідного тіла. Стівена затиснули люди, дехто навіть виказував ворожість до нього, але більшість була перейнята бажанням позбутися Люсьєна та інших фарбарів.