Марина Соколян - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

— Ха-ха, — похмуро одповів слідчий, відбираючи пляшку, — дай сюди склянки.

Наливши собі густого зілля, Мартин задоволено зітхнув і, крекчучи, вмостився на канапі.

— Пам’ятаєш нашого з тобою знайомця з Веженської? — поцікавився він.

— Небіжчика? — уточнив Ян.

— Ну. Чудна та справа, їй бо’. Чудна, аж покручена. Таке, скажу тобі, буває, коли комусь кортить сховати щось просте й паскудне… Як-от, пам’ятаєш, я тобі розказував про алхіміків зі Стрілецької? Мантії, горни та реторти — і все те, аби проби ставити на краденому золоті… В них же навіть патент був! Але то таке… Уся ця містика із замкненими дверима та каббалістичною маячнею від самого початку відгонила тим же лихом. Бутафорія, друже мій!

Ян захоплено покивав і собі потягнувся до пляшки. А і справді, гарна слив’янка — густо-багряна, ледь-солодка і терпка… з легким присмаком руйнівного шалу. Смакота, та й годі!

— Зачекай, Мартине, — зітхнув Ян, — але ж мрець був цілком натуральний! Такий, що аж мені вночі ввижається! То чим же він застрелився? Пальцем?

— Ну, з тим тут взагалі якась дурна історія, — спохмурнів слідчий, — стріляли нібито зовсім впритул, але, якби так, на його долоні повинен був би лишитись пропеллант. А його нема. Зате були якісь ворсинки, походження яких я й хотів встановити… Ну але то нехай потім. Спершу розкажу тобі, до чого я таки дійшов — завдяки тобі, між іншим. Якось ми говорили про одного твого приятеля, Ігнаца Шварценберга. Знаєш такого?

— Та не те щоби знаю… — зізнався Ян, — якось я і справді сподівався заприятелювати — не з ним, так з його грішми. Та не склалося між нами приязних стосунків. Не той, певне, характер.

— Ну-ну, не плач! — заходився розраджувати його слідчий, — Шварценберг — старий сентиментальний дурисвіт, тобі такі не подобаються. Я казав тобі якось, його родина мала за давніх часів палац на Градчанській площі. За нинішнім законом, нащадок Шварценбергів міг би повернути собі власність — але це і коштує, скажу я тобі, утримувати таку палацюгу! І от наш «граф», напевне, вирішує трохи підзаробити. Якийсь час він десь пропадає… я, проте, маю дружнє око на митниці… і, як ти думаєш, де він опиняється?

Ян зацікавлено блимнув.

— На Веженській п’ять? Над свіженьким трупом?

— Та тю на тебе! — обурився Мартин, ледь не проливаючи рештки сливовиці зі склянки. — На Близькому Сході, ось де! У Сирії!

Радіоведучий знічено посмикав розкуйовджений бакенбард.

— Вибач, друже, але щось я ніяк не збагну, до чого тут Сирія? Це ти так журишся, що в того — алібі? Прикро, звичайно…

Мартин підхопився на канапі, крекнувши від болю.

— Дурний чи прикидаєшся? — скривджено мовив він. — Слухай далі! Повернувшись, Шварценберг зустрічається з керівництвом фабрики «Збройовка». А це, в свою чергу, дає нам підстави вважати, що в Сирії він вів перемовини щодо продажу зброї тамтешнім військовим угрупуванням.

— Ну гаразд, — погодився Ян, — a Лeвін тут яким місцем дотичний? Він знав щось…

— Чи й сам до того долучився! — підхопив Мартин. — Згадай, у його щоденнику фігурував такий собі Салім — дилер, ймовірно, чи кур’єр…

— Ага, дуже добре, — пирхнув Ян, — значить, ти гадаєш, що єврей допомагав озброювати кревних ворогів своєї історичної батьківщини?

— А… — роззявив рота Мартин, — а справді. Ні, чого ж, і так буває. Один Маркс чого вартий!

Не бажаючи псувати другові радість, Ян сховав скептичний погляд у грузькій глибині склянки зі сливовицею.

— Ну так викликав би Шварценберга для допиту, — порадив він, — нехай би відбріхувався самотужки.

— Ти знаєш, — глузливо промовив Мартин, — якимось дивом мені спало на гадку рівно те саме. Щойно вчора відправив йому сповіщення.

— І що?

— А те, що сьогодні зі мною трапилася дорожня пригода. Я взяв був службового мотоцикла, аби поїхати до Срібних Рудень в лабораторію — дослідити ворсинки, про які я тут згадував. Ну і дорогою додому замало не вписався у вантажівку, яка не знати звідки взялася поперек шосе… Моя подорож завершилася в канаві — і, щастя ще, що не… деінде.

Ян виструнчився на кріслі.

— То ти гадаєш…

Мартин знизав плечима.

— Жодних доказів. Поки я очуняв і виповз із рівчака, вантажівку вже, звісно, лизь злизав. Але, віриш… — задумливо зітхнув слідчий, — після такого всяке починає в голову лізти.

— А знаєш, — несподівано для себе продовжив Ян, — Гадюка, тобто, Петро Величка, щось занадто почав перейматися моїми справами. А граф Ігнац навіть обіцявся до нас на Різдво…

Піднявши очі на друга, радіоведучий раптом виразно розгледів відзнаки недавньої пригоди — глибокі червоні рівчаки на незвично блідому обличчі. І це ще дурничка, порівняно з тим, чим могла би завершитись пригода.

Мартин затримав на ньому важкий погляд.

— Ну, сяк чи так, допит наступного понеділка. Я, власне, подумав, що тобі корисно буде знати… Раптом що.

— Мартине, припини, — відмахнувся Ян, — швидше за все, то був таки збіг. Сам же знаєш, кільки навіжених нині на дорогах.

Слідчий криво всміхнувся.

— А де їх нема? То що, давай свою склянку — слід відзначити мій дивовижний рятунок від «таки збігу». За м’яке болото?!

— За незламність карку! — підхопив Ян.

Вертаючись додому, ведучий відзначив, що вулички стали мовби ще вужчими, а багновище — ще грузькішим. В голові трохи макітрилося, зате холод майже не чувся навіть крізь легкий осінній плащ.

Всередині клубочилася дивна, ледь каламутна суміш бентеги та втіхи — мовби Янові випало спинитись перепочити десь над краєм урвища. Чудний, терпкий присмак, не згадуваний либонь ще з часів дитинства — нетерпляче очікування… Передчуття.

Міла вже спала. Ян став над ліжком, дослухаючись до її урвистого, тяжкого дихання. Потім взяв ковдру і постелив собі на куцій канапі у вітальні. Втомлений, та й добряче підпитий, він не відразу усвідомив, що це було вперше за історію їхніх стосунків. Шкодувати, проте, не було снаги.

* * *

ДЕВ’ЯТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Чому сказано в книзі Брейшит: «і відкрились очі їх обох, і дізнались вони, що оголені»? Сказав Раббі Ієгуда: «Щасливі праведні, бо всі їхні дні зберігаються у Святого Царя нитками сяйних одеж — вбрання їхнього у світі грядущому». Одежею іще називають якості та бажання, в які вбирається праведний, що вивчає Тору.

Той же, хто лишається без «одягу», тобто, позбавлений духовних чеснот, залишається безборонним перед гнівом Творця і відчуває пекучий сором.