Марко Андрійчик - Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

Автор у «Воццеку» зображений паном над текстом і його героями, він орудує ними на свій розсуд, цілеспрямовано і відкрито. Втім, водночас, здається, автор насправді не має жодної влади над текстом; як і його головний герой Воццек, автор переходить від фраґмента до фраґмента, силкуючись ухопити абсолют, але марно. У своєму романі Іздрик здатен створити атмосферу подій і дій, які виходять з-під контролю; він створює враження, що автор/Воццек то виринає нізвідки, то ніби розчиняється.

Розкладання Іздрика концепції істини в тексті — це ключова складова творення його прози. І у «Воццеку», і в «Подвійному Леоні» Іздрик значною мірою прагне сумніватися й оскаржувати будь-який конкретний вчинок чи подію, описану в цих текстах. В одному з розділів «Подвійного Леона» нам вочевидь дано оцінити, як радикально змінює одна або дві літери значення фрази. Ми бачимо все з погляду одного персонажа, людини, суть подій у житті якої завдяки одній-єдиній літері балансує між дійсним і умовним способом.

Ми зустрілися (б) просто на людній вулиці. Розділені потоком автомобілів, ми побачили (б) одне одного, і все відразу стало (б) зрозумілим. І ти посміхнулась (би) до мене, а я довго не міг (би) перетнути запруджену автомобілями дорогу, щоб подарувати тобі зламану троянду[62].

Сторінки за півтори перед нами уже інший персонаж, жінка, яка перевертає з ніг на голову зміст фраз у переліку уявних дій цієї людини, часто просто беручи у дужки неґативну частку.

Ми (не) зустрілися просто на людній вулиці. Розділені потоком автомобілів, ми (не) побачили одне одного, і все відразу (не) стало зрозумілим. І я (не) посміхнулась до нього, а він довго не міг перетнути запруджену автомобілями дорогу, а коли все ж (не) прийшов, (не) подарував мені троянду, котра відразу (не) зламалася в моїх руках.

У «Воццеку» Іздрика наратор раз по раз вставляє по тексту якісь коментарі; упродовж усього цього прозового твору відчуваєш, що роман постійно уривається і починається знову і знову. Після Того, як Хтось виголошує промову перед громадою в розділі під назвою «Про мудаків», нам говорять, що «Лекція про мудаків насправді була прочитана Тоєм із зовсім іншого приводу» і «Власне кажучи, це була не зовсім лекція і не зовсім ті слова, над якими ми щойно потішалися»[63].

Вочевидь, перетин межі, що відокремлює «мрії» від «реальності» у тексті, це улюблений літературний прийом Іздрика і займає центральне місце у його загальному дослідженні відносин між розумом і тілом і наслідків їх для ідентичності. Дія і «Подвійного Леона», і (особливо) «Воццека» розгортається в сценах, які, здається, чимраз більше заглиблюються у шари розуму; сниться сон про сон. Підтримуючи це нереальне існування у своїй прозі, Іздрик відкриває двері для безлічі експериментів з ідеєю реальності в літературі: «Сни відкидали потребу звиклої співрозмірності»[64]. Й Іздрик відкрито проводить ці експерименти, повсякчас інформуючи читача в цьому тексті про свої мотиви й заміри.

Отож сни давали ще одне звільнення: відтепер характер подій не мусів відповідати настроєві… такі всі твої переживання, незалежно від їх гостроти і забарвлення, могли з’явитися де завгодно і коли завгодно, без очевидного зв’язку з сюжетом[65].

До кінця «Воццека» раптово з’являється коротка, радше лінійна схема; здається, автор «вкидає» її, щоб задовольнити вимоги традиційної сюжетної лінії в прозі. Відтак Іздрик деконструює тільки-но прочитаний роман, безпосередньо звіряючись читачеві у своїх намірах щодо написання роману і причинами, які спонукали його структурувати свій твір так, як він і зробив. Отож Іздрик відкрито обговорює з читачем правила, які керують прозою:

Того літа йому несподівано спало на думку написати книгу. Це трапилося тоді, коли він усвідомив себе чиїмось персонажем — та хай навіть і своїм власним! — бо це знімало з нього необхідність дотримуватися якихось загальноприйнятих законів і приписів, нехтувати композицією, сюжетом, лексикою, думати про читача, про цілість. Адже творчість персонажів, як правило, подається авторами фраґментарно, деколи вистачає кількох натяків, штрихів. Найчастіше замість того, щоб писати щось насправді, автор просто переповідає свій задум, даруючи персонажеві всі можливі й неможливі копірайти[66].

У своїх творах письменник Іздрик в оптимальний спосіб використовує можливості, що ними його обдаровує це новознайдене знання. Як і багато хто з його побратимів-вісімдесятників, Іздрик відкрито наскакує на удавану ясність і доступність як щойно зниклої соцреалістичної літератури, так і традиційного українського патріотичного реалізму і заперечує їхні претензії на роль правдомовців у літературі. Іздрик фактично використовує сам текст, щоб показати, як текст вправно маніпулює своєю владою, встановлюючи істину. Діючи так, він звільняє текст від необхідності об’являти про свою суб’єктивність як неминучу ознаку.

Гра з авторською зверхністю над ідеєю істини в літературному творі — основний елемент усіх трьох романів Юрія Андруховича. Поширюється вона і на те, як автор називає своїх героїв. «Московіада» містить сцену, в якій Отто фон Ф. блукає катакомбами Москви. Він ганяється за незнайомцем, який поцупив у нього гаманець — людиною, до якої Отто подумки звертається як до «циганського барона»[67]. Таким чином, читач наразі не знає, як насправді звуть цього персонажа, а має справу тільки з прізвиськом, яке йому прикладає Отто. Згодом Отто відкрив, що незнайомець (який