Софія Парфанович - Карусь і ми

Так, отож, сиділи ми вдвох з Малом на наших сходах і розказували: він мені про свого приятеля Пола, а я йому про мій край, Україну. Таке траплялось рідко, бо обидвоє ми цілий день були зайняті справами.

— Мій приятель Пол закохавсь у возі, — розказував Мал. — Певно так, як ви в своєму Карі. А може ще більше. Що з цього вийшло, зараз вам розкажу. Але пізнаєте, що добра з цього не було. Кажуть, що любов, узагалі, не приносить щастя.

— Ов! Мало чого кажуть! Але ти ще такий молодий, звідкіля тобі знати про це почування — та ще й те, що воно не приносить добра?

Мал поглянув на мене теплим м’яким поглядом бронзових очей. Так дивляться молоді хлопці, що вже скуштували з дерева пізнання. Очевидно, нічна праця в барі…

— Пол працював там, де я, на другій зміні. Ми заприязнились, хоча він був на рік старший від мене. І ходили ми до тої самої школи.

На трикотовій сорочечці у Мала широкий напис:

і ще емблема школи дуже складна, так що я й не розібрала її значення.

— У школі на перерві ми не раз обговорювали події в барі та сміялися з п’яниць і авантурників. Часто ми розказували один одному про свої пляни на майбутнє. Гроші, що ми заробляли, були частою темою розмови. Пол мріяв про авто. Я не міг мріяти ні про що: мушу приносити гроші додому та давати мамі. Ви знаєте: у нас багато дітей. І знову буде одно…

На дозвіллі ми ходили по вулицях, розглядали вози, і кожен з нас вибирав, що йому найбільше до вподоби. То тільки так собі. Я не міг і думати про авто, а й Пол не мав багато грошей. Все ж одного дня Пол повів мене на площу, де стояли вживані вози. Почищені й відремонтовані, вони сяяли фарбою і хромовим окуттям. Між ними був один Шеві — така Імпала. Біла, вибита червоним в середині, з білою кермою.

— Це мій віз! — сказав.

Очі в нього так і сяяли. Виявилося, що він уже переговорив з торгівцем, навіть дав завдаток. Мав ще трохи попрацювати, щоб заощадженими грішми сплатити решту боргу. Як на авто, сума не була велика, алеж віз мав понад шістдесят тисяч проїханих миль. Звісно, нового ані він, ані ніхто з моїх приятелів не міг би купити. Але віз був ще у доброму стані. Ми обидва ще раз проглянули всі частини. Продавець навіть дозволив нам проїхатись ним по провулках. Боявся пустити нас на вулицю. Знаєте: поліціянти дуже стежать за молодими водіями..

— Так, я знаю. Але вони вповні заслуговують на дбайливий нагляд. Скільки випадків, і то тяжких, грізних, спричинюють молоді легкодушні хлопці! У школі навчають їх їзди автом. Дозвіл вони дістають умовний, підписаний батьком. Треба, щоб поруч хлопця сиділа доросла людина. Але цього вони часто не додержують. Збереться гурток хлопців, звичайно вночі, не раз заберуть з собою і дівчат, і мчать по дорогах з недозволеною швидкістю. Краще не зустрічати їх тоді на дорогах!

— Час минав. Ми працювали неділями й відвідували Полову Імпалу і, сидячи у возі, розказували один одному про прогулянки, що їх влаштовуватимемо, як тільки Пол придбає авто. До того ж, він не їздитиме до праці остогидлими автобусами, він жив оподалік від нашого бару. Пол радів із свого набутку, завжди оглядав кожний закамарок, кожне окуття, пробував кожну шрубку. Згодом не говорив про ніщо, тільки про авто. Пол закохався в Імпалі, зовсім певно закохався в цій білявці. Без неї не було для нього світу-життя.

Нарешті настала довго ожидана хвилина. Пол заплатив призначені гроші, і його любка опинилася перед хатою. Щасливий, радісний, він підійшов до батька й сказав:

— Тату, я купив собі віз. За свої зароблені гроші. Прошу тебе: підпиши мені заяву про дозвіл на їзду.

Батько поглянув на сина й не сказав нічого. Заява лежала на столі. Пол був певний, що все в порядку, і став швидко розказувати, як він прагнув воза і як вишукав Імпалу.

— Маєш ключ? — запитав батько. — Покажи!

Пол подав йому тонкого сріблистого ключика. Старий подержав його на долоні, наче б важив. Тоді швидким рухом поклав його у свою кишеню.

— Я казав тобі, що ти ще замолодий, щоб мати авто. Ще хоч два роки мусиш чекати. А то повбиваєш людей і сам згинеш або станеш калікою. Немає дня, щоб у газетах не описували таких випадків.

Він підвівся, вхопив папір, що його мав заповнити, подер його, кинув у смітник і вийшов з кімнати.

Я не знаю, що діялось у душі Пола в той час. І ніколи я не дізнався. До праці він того дня не прийшов, і я мусів проробити його чергу. Я думав, що він так утішився, що, може, поїхав десь з приятелькою у свій перший рейд. Не було його й у школі наступного дня. Чи не трапилось йому чого злого під час їзди? — думав я.

Як тільки я прийшов зі школи, загомонів телефон. До мене. Полів батько розпитував, чи не знаю що з його сином. Не прийшов додому ночувати, ні не було його в школі, як виявилося з телефонних розмов.