Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

цьому незворушною; гроза вже з повною силою вдерлася на моє подвір’я й кидала яйцеподібними льодинами, сваволила громами й блискавками – була спустошлива і водночас несла з собою красу надмогутньої сили природи, тривоги, страху, непевності – красу, яка лякає і вабить: її хочеться пізнати і страх проймає душу перед пізнанням, а ще іншу передчував я небезпеку: ось закінчиться буря, настане спустошений спокій, і грізне видиво ніколи більше не повториться; я дивився на проявлену в молодому образі мою Nota Bene і не слухав спонук моєї приятельки…

Та спонук уже й не було: обидві жінки стали неймовірно схожі, як мати й дочка, обидві з зеленими, немов крутежі, очима, і я мав можливість уздріти ще раз свою приятельку молодою; жінки зачаровано спостерігали поєдинок Чорнобога з Білобогом: вони, напевне, не дозволили б мені тепер ставати на прю з природою – чей таємниця краси не в перемозі над нею, а в подиві людини при її з’яві.

Незнайома молода жінка вряди-годи поглядала з докором на мене: ви ж могли відвернути лихо! – й водночас вдячність зоріла в її очах за те, що дозволив їй побачити жорстоку красу природи, – та й чи мав я право розділяти її на спокійну і несамовиту, чей у поєднанні протилежностей полягає сенс життя. А якби не гроза – чи побачив би я найдосконаліший образ моєї Nota Bene?

Більше ніколи не зустрічав я тієї жінки, та вона вічно в моїй пам’яті – видозмінена з ображеної дівчинки в достиглу красуню, яку я побачив серед літа її життя. Хто ж вона нині – в моїй осені? Я впізнаю її у спогадах про маленьку дівчинку з букетом бузькового вогню в руці і в осінній печалі в очах моєї приятельки.

* * *

Що ж все-таки трапилось зі мною, що я так розніжився на лоні природи? А певне, причина цього – нестерпний голод за адекватним ідеальній красі словом, адже вміння бачити принади рідної природи – то важливий елемент культури, а тільки на її підставі визначатимуть наш цивілізаційний ценз сусідні народи.

Українська держава зможе по-справжньому утвердитися в світі передовсім духовністю – не схожою на інші, а тому й цікавою, адже матеріальним достатком Європу нині не здивуєш. Культура – то єдина неординарна, виняткова сила нашого народу, яка зараз перебуває в стані стиснутої пружини напередодні вивільнення. У здеморалізованому світі, в якому за вбивство однієї людини карають розстрілом або довічним ув’язненням, а за знищення цілого народу винагороджують званням президента, коли виведені з єгипетської неволі народи почали молитися до золотого теляти, а вартість найвищої моральної категорії – любові до батьківщини – вимірюється чистоганом, коли втомлені нестатками люди проклинають свою власну свободу і Божої кари не бояться, – крізь таку непроглядь пробивається величний образ гармонійної природи, як зразок для культури, з котрою ми здатні стати на прю як з власним дегенератством, так і з чужинецькою зажерливістю.

Тому я прагну намалювати Україну, мов наречену у вінку, бо ж таки нема на світі красивішої землі, ніж наша, й тамую при тому в серці лютий біль від усвідомлення, що моя нація вийшла з неволі хворою, з гнійними фурункулами на тілі, й невідомо, скільки треба часу, щоб її вилікувати, а якими ліками задопомогти? І неомильно стверджую: немає кращого засобу для оздоровлення нації, як її уподібнення красі природи, що витворилась на нашій землі для вічного життя у славі… Проте часом страх діймає душу, що ті сили, які змогли б відпустити пружину, зникають з національного овиду або нидіють дома в непроглядному песимізмі, й благословенні миті, в які міг би статися вибух культури, нечутно проминають, і може трапитися й таке, що пружина в стиснутому стані проїсться згодом іржею.

Чи вже проїлася?… Цілих десять літ, відколи маємо незалежність, турбує мене ось такий парадокс. За умов окупаційного цензурного терору все ж з’явилися у світі «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Люди зі страху» Р. Андріяшика, «Самотній вовк» В. Дрозда, «Мертва зона» Є. Гуцала, «Собор» О. Гончара, «Первоміст» П. Загребельного – все це літературні шедеври і всіх їх тут не перелічу. А на свободі – ну майже нічого рівноцінного з-під пера молодих не вийшло. Безкінечно триває так звана постмодерністська манія – калькування чужих зразків, обтяжування стилю незрозумілою лексикою і карколомними конструкціями й бачення виключно негативу.

Я адресую це моє писання талановитим молодим і вже не дуже молодим співцям, які надто глибоко застрягли в негативі й видобутися звідти не можуть, – вони так ретельно видавлюють з тіла хворої нації гнійні болячки, що, врешті, крім розкладеної матерії, нічого вже не спроможні бачити, тож хочу нагадати їм, що в набагато гірші часи, бо ж у неволі, наші майстри слова створювали неповторні за красою садки вишневі, і небо невмите та заспані хвилі, й безмежне поле в сніжному завою, і чари поліських пущ, і музику арідника в карпатських ізворах, – дайте, дайте ж українській поезії хоч клаптик синього неба, послухайтеся, нарешті, Миколи Вороного – чей на нашій землі не лише алкоголіки в запльованих гуртожитках та шизофреніки в психіатричних лікарнях, існують не тільки тваринна похіть, злучки без любові, таргани, блювотиння, а й чиста сльоза зими!

* * *

З якою б наполегливістю не прикваплював я кожен крок сонця в бік півночі, коли воно заходить, і як би не скнарив, відраховуючи ті самі кроки небесного світила після того, як воно, зупинившись на час, починає відкочуватися назад, – все одно настає осінь, а за нею зима, і я вже нині печалуюся, що вечори починатимуться зразу після обіду, а ранки, ніби з похмілля, ніяк прокинутися не зможуть… Та, незважаючи на те, я ніяк не надякуюся природі, що вона так пишно прощається з нами барвистими хвилями осені.

Щоранку виходжу на озеро, обрамлене осіннім лісом, щоб якнайбільше захопити для себе того кольористого дива, ідеально синього неба, лісових пожеж і тихого смутку осінніх вод.

Ходжу зі своєю нерозлучною барткою, яка із медіума стала враз звичайною