Глен Чарльз Кук - Чорний Загін

-- До світанку я закінчу всі свої справи, -- сказав Ворон.

Капітан оглянувся.

-- Еге ж, -- було все, що він сказав.

Я теж так думав.

Але ми залишили Опал без нього.

Вночі Капітан отримав кілька неприємних повідомлень.

-- Цих троє були якимись великими цабе, -- було його єдиним коментарем.

-- Вони мали значки Кульгавого, -- сказав я. – Що за історія з Вороном? Хто він?

-- Хтось, хто не поладнав з Кульгавим. Його підставили й залишили, гадаючи, що він мертвий.

-- Про жінку він тобі нічого не розповідав?

Капітан знизав плечима. Я сприйняв це як “ні”.

-- Б’юся об заклад – це його дружина. Напевно зрадила його.

Такі речі тут звична справа. Змови, вбивства і неприхована боротьба за владу. Всі радощі декадентства. Леді не забороняє нічого. Можливо ці ігри забавляють її.

Просуваючись на північ, ми наближалися до серця імперії. З кожним днем місцевість навколо нас ставала щораз непривітнішою. Місцеві жителі – щораз більш суворими, похмурими та замкнутими. Не дивлячись на пору року, я б не назвав цю землю щасливою.

Настав день, коли ми мали пройти повз саму душу імперії, Вежу в Чарах, яку Леді збудувала після воскресіння. Нас супроводжували безпристрасні вершники. Ми не наблизилися до Вежі навіть на п’ять кілометрів, та все одно її силует здіймався високо над обрієм. Масивний куб з темного каменю, висотою щонайменше сто п’ятдесят метрів.

Я вивчав її весь день. Якою була наша володарка? Чи я коли-небудь побачу її? Вона інтригувала мене. Тієї ночі я написав трактат, в якому спробував описати її, але він звівся до романтичних фантазій.

Наступного дня ми зустріли вершника з блідим обличчям, що мчав на південь в пошуках нашого Загону. Його значок вказував, що він послідовник Кульгавого. Наші розвідники привели його до Лейтенанта.

-- Ви, курва, не дуже поспішаєте. Вас чекають в Форсбергу. Годі шаройобитися.

Лейтенант – спокійний парубок, що звик до поваги належної його чину. Він настільки здивувався, що й словом не обмовився. Кур’єр ще більше розійшовся. Тоді Лейтенант запитав:

-- Яке ваше звання?

-- Капрал. Кур’єр Кульгавого. Чувак, рухай свою сраку. Він не потерпить такого лайна.

Лейтенант відповідає за дисципліну в Загоні. Він зняв цей тягар з плечей Капітана. Він доволі розсудливий і справедливий чоловік.

-- Сержант! – гаркнув він на Елмо. – Ходіть сюди.

Лейтенант був розлючений. Звичайно, тільки Капітан звертається так до Елмо.

В той час Елмо їхав поряд з Капітаном. Він пустив коня риссю вздовж колони. Капітан поскакав за ним.

-- Сер? – запитав Елмо.

Лейтенант зупинив Загін.

-- Дайте цьому селюку батога. Його потрібно навчити шанувати старших.

-- Слухаюся, сер. Отто, Кріспін. Допоможіть мені.

-- Гадаю, двадцять батогів вистачить.

-- Двадцять батогів, сер.

-- Що це ти, курва, задумав? Якийсь засраний найманець не буде…

-- Лейтенанте, гадаю, він заслужив ще десять ударів, -- обізвався Капітан.

-- Слухаюся, сер. Елмо?

-- Тридцять батогів, сер.

Він вдарив з розмаху кур’єра так, що той звалився з сідла. Отто і Кріспін підвели його, потягнули до огорожі та нагнули на ній. Кріспін розпоров йому сорочку на спині.

Елмо почастував кур’єра хлистом Лейтенанта. Він не дуже прикладався до роботи. В цьому не було жодної злоби, лише сигнал усім, хто зневажливо ставиться до Чорного Загону.

Коли Елмо закінчив, я був напоготові з аптечкою.

-- Спробуй розслабитися, хлопче. Я лікар. Зараз почищу і перев’яжу тобі рани, -- я поплескав його по щоці. – Ти непогано тримався, як на жителя півночі.

Коли я завершив, Елмо дав йому нову сорочку. Я дав йому кілька непроханих порад щодо лікування, а тоді запропонував:

-- Зголосися до Капітана так, наче нічого не трапилося, -- я показав пальцем Капітана…

-- Ого. -- Наш друг Ворон наздогнав нас. Він споглядав за подіями зі спини вкритого потом і пилюкою чалого коня.

Посланець послухав моєї ради.

-- Передай Кульгавому, я подорожую так швидко, як тільки можу. Я не збираюся гнати стрімголов, а коли доберуся до місця – не мати сил воювати, -- сказав Капітан.

-- Слухаюся, сер. Я передам йому, сер.

Обережно, кур’єр сів на коня. Йому непогано вдавалося приховувати свої почуття.

-- Кульгавий виріже тобі серце за таке, -- зауважив Ворон.

-- Мені плювати на невдоволення Кульгавого. Я гадав, ти приєднаєшся до нас ще до того, як ми залишимо Опал.

-- Залагоджував справи і трохи затримався. Одного взагалі не було в місті. Іншого попередив лорд Джалена. Я шукав його три дні.

-- А що з тим, кого не було в місті?

-- Я вирішив, що краще приєднаюся до вас.

Відповідь не задовольнила Капітана, але він не став наполягати.

-- Я не можу прийняти солдата у якого є лишні проблеми.

-- Я дав собі спокій. Головний борг сплачено.

Він мав на увазі жінку. Я був впевнений в цьому.

Капітан оглянув його з кислою гримасою.

-- Гаразд. Служитимеш у взводі Елмо.

-- Дякую. Сер.

Фраза прозвучала дивно. Ворон був не з тих, хто звертається до когось “сер”.

Наша подорож на північ продовжувалася, повз В’яз, у Клин, повз Троянди й далі на північ у Форсберг. Це колишнє королівство перетворилося у криваве поле бою.

Місто