Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

режим убиває свідомість, немає сил опиратися. Із тобою можна зробити все...

О шостій ранку — підйом. Тричі: підйом — відбій. Встати — лягти.

Три секунди, щоб вишикуватись на «злітці» — білий лінолеум, білий, щоб частіше мити, драїти. Сто шістдесят людей мусять зіскочити з ліжок і за три секунди вишикуватися. За сорок п’ять секунд одягтися за формою номер три — повна форма, але без ременя і шапки. Якось один не встиг накрутити онучі.

— Розійтись і повторити!

Знову не встиг.

— Розійтись і повторити!

Фіззарядка. Рукопашний бій: поєднання карате, боксу, самбо і бойових прийомів проти ножа, палиці, саперної лопатки, пістолета, автомата. Він — з автоматом, ти — голіруч. Ти — із саперною лопаткою, він — голіруч. Сто метрів «зайчиком» прострибати... На одній нозі... Десять цеглин розбити кулаком. Заводили на будівництво: «Не підете, поки не навчитесь». Найважче — перемогти себе, не боятись бити.

П’ять хвилин на вмивання. Дванадцять краників на сто шістдесят людей.

— Шикуйсь! Розбіглись! — За хвилину знову. — Шикуйсь! Розбіглись!

Ранковий огляд: перевірка блях — вони мають блищати, як у кота одне місце, білих комірців, наявності в шапці двох голок із ниткою.

— Уперед! Кроком руш! На вихідну позицію!

За весь день — півгодини вільного часу. По обіді — для листа.

— Рядовий Кривцов, чому сидите й не пишете?

— Я думаю, товаришу сержанте.

— Чому тихо відповідаєте?

— Я думаю, товаришу сержанте.

— Чому не кричите, як вас учили кричати? Доведеться потренуватися «на очку».

Тренуватись «на очку» — кричати в унітаз, відпрацьовувати командний голос. Позаду сержант, стежить, щоб луна була гучною.

Із солдатського словника:

Відбій — я люблю тебе, життя. Ранковий огляд — вірте мені, люди. Вечірня повірка — їх знали в обличчя. На губі — далеко від Батьківщини. Демобілізація — світло далекої зорі. Поле для тактичних занять — поле дурнів. Посудомийка — дискотека (тарілки крутяться, наче диски). Замполіт — попелюшка (на флоті — пасажир).

— Медсанбат — біла кістка ПДВ. Повторити!

Постійне відчуття голоду. Заповітне місце — воєнторг, там можна придбати кекс, цукерки, шоколад. Відстріляєшся на «п’ятірку», отримуєш дозвіл сходити до магазину. Бракує грошей — продаємо кілька цеглин. Беремо одну цеглину, підходимо — два здоровані до новенького, у котрого є гроші:

— Купи цеглину.

— А навіщо вона мені?

Беремо в кільце:

— Купи цеглину...

— Скільки?

— Три карбованці.

Дає нам три карбованці, заходить за ріг і викидає цеглину. А ми за три карбованці наїдаємось. Одна цеглина дорівнює десяти кексам.

— Совість — це розкіш для десантника. Медсанбат — біла кістка ПДВ.

Я, напевно, непоганий актор, тому що швидко навчився грати відведену мені роль. Найгірше уславитися як «чадос», від слова «чадо» — щось слабке, не чоловічого роду. За три місяці потрапив у звільнення. Як усе забулося! Нещодавно цілувався з дівчиною, сидів у кав’ярні, танцював. Наче не три місяці минуло, а три роки, і ти повернувся до цивілізації.

Увечері:

— Мавпи, шикуйсь! Що головне для десантника? Головне для десантника — не пролетіти повз землю.

Перед самим від’їздом святкували Новий рік. Я був Дідом Морозом, Сашко — Снігуронькою. Це нагадувало школу.

Йшли дванадцять діб. Гірше від гір можуть бути лише гори... Рятувалися від банди... Трималися на допінгу...

— Санінструкторе, давай свій «озвірин». — А це був сиднокарб. З’їли всі пігулки.

І ще жартували.

— На що скаржитесь? — питає лікар у кота Леопольда.

Починає хтось перший:

— На мишей.

— Мишійте — не мишійте... Усе зрозуміло. Ви надто добрий. Вам треба розізлитись. Ось пігулки «озвірину». Вживати по одній тричі на день після їжі.

— Ну, і що?

— Озвірієте.

На п’яту добу взяв і застрелився солдат, пропустив усіх наперед і приставив автомат до горла. Нам довелося тягти його труп, його рюкзак, його бронежилет, його каску. Жалю не було. Він знав, що в нас не лишають трупів — виносять.

Згадали й пожаліли ми його, коли вже від’їжджали додому, демобілізувались.

— Вживати по одній пігулці тричі на день...

— Ну, і що?

— Озвірієте.

Підривні поранення — найстрашніші... Відірвана нога по коліно... Кістка стирчить... Від другої ноги відірвана п’ятка... Зрізано член... Вибите око... Відірване вухо... Уперше мене бив колотун, у горлі лоскотало... Сам себе вмовляв: «Не зробиш зараз, ніколи не станеш санінструктором». Підповзаю — ніг немає. Перетягнув джгутом, зупинив кров, знеболив, приспав... Чотири години тримав... Помер...

Бракувало медикаментів. Зеленки звичайної не було. То не встигли підвезти, то ліміти вичерпались — наша планова економіка. Добували трофейне, імпортне. У мене завжди в сумці лежало двадцять японських разових шприців. Вони в м’якій поліетиленовій упаковці, знімаєш чохол — робиш укол. У наших «рекордів» протирались паперові прокладки, ставали нестерильними. Половина не всотувалась, не качала — брак. Наші кровозамінники в пляшках по півлітра. Для надання допомоги одному важкопораненому потрібно два літри — чотири пляшки. Як на полі бою примудритися тримати близько години на витягнутій руці гумовий повітропровід? Практично неможливо. А скільки пляшок ти на собі понесеш? Що пропонують італійці? Поліетиленовий пакет на один літр, ти стрибаєш на нього в чоботах — не лопається. Далі: бинт звичайний, радянський бинт стерильний. Упаковка дубова, важить більше, аніж сам бинт. Імпортні...таїландські, австрійські... Чомусь тонші, біліші... Еластичного бинта взагалі не було. Теж брав трофейний... французький, німецький... А наші вітчизняні шини?! Це ж лижі, а не медичні засоби. Скільки їх із собою візьмеш? У мене були англійські: окремі — на передпліччя, гомілку, стегно. На «блискавці», надувні. Засунув руку, защипнув. Кістка зламана не рухається, захищена від ударів під час транспортування.

За дев’ять років нічого нового не поставили в нас на виробництво. Бинт — той самий, шина — та сама. Радянський солдат — найдешевший солдат. Найтерплячіший, невибагливий. Не споряджений, не захищений. Витратний матеріал. Так було сорок першого року... І через п’ятдесят років так само. Чому?

Страшно, коли в тебе луплять, а не самому стріляти. Щоб вижити, треба постійно думати про це. Я думав... Я ніколи не сідав до першої і до останньої машини. Ніколи не спускав ноги в люк, хай краще з броні звисають, щоб не відрізало у разі підриву. Тримав про запас німецькі пігулки для приглушення відчуття страху. Але ніхто більше їх не пив. У мене був бронежилет... Знову ж! Наш бронежилет не підняти, у ньому неможливо рухатись, американський — жодної залізної запчастини, з якогось куленепробивного матеріалу. У ньому — як у спортивному