Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

додому — продаси. У Союзі стільки не заробиш. Не накопичиш... Нема однієї правди, вона різна, ця правда. У нас же чесна розмова?.. Дехто з дівчат водився з дуканниками за шмотки. Зайдеш до дукану, бачата... діти... Кричать: «Ханум, джик-джик...» — і показують на підсобку. Свої офіцери розраховуються чеками, так і кажуть: «Піду до “чекістки”». Чули анекдот? У Кабулі на пересильному пункті зустрілись Змій Горинич, Кощій Безсмертний і Баба Яга. Усі їдуть захищати революцію. За два роки побачили одне одного дорогою додому: у Змія Горинича лише одна голова вціліла, решту знесли, Кощій Безсмертний ледве живим лишився, і то лише тому, що безсмертний, а Баба Яга — вся в «монтані», і «варьонка» на ній. Весела.

— А я на третій рік оформляюсь.

— Ти з глузду з’їхала, Бабо Яго?

— Це я в Союзі Баба Яга, а тут — Василиса Прекрасна.

Солдати... Хлопчики... Одні зламаними звідси виходять, їм по вісімнадцять-дев’ятнадцять років. Діти. Багато тут побачили. Багато... Як жінка продається за ящик, та де там ящик, — за дві банки тушонки. Потім цими очима він буде дивитися на дружину. На всіх... Їм тут зіпсували зір. Не треба дивуватись, що вони потім якось не так поводяться в Союзі. Один мій знайомий уже в тюрмі сидить... У них інший досвід. Вони звикли все вирішувати автоматом, силою... Дуканник продавав кавуни, один кавун — сто афгашок. Наші солдати хотіли дешевше. Він відмовив. То це так! — один узяв і розстріляв з автомата всі кавуни, цілу купу кавунів. Спробуй такому наступити на ногу в тролейбусі або не пропустити в черзі. Спробуй!

Мріяла: повернуся додому, винесу розкладачку в сад і засну під яблунею. Під яблуками... А тепер боюся. Від багатьох можна почути, особливо тепер, перед виведенням наших військ: «Я боюсь повертатися до Союзу». Чому? Дуже просто. Ми приїдемо, а там усе змінилось: інша мода за ці два роки, інша музика, інші вулиці. Інше ставлення до цієї війни. Ми будемо білими воронами.

Розшукайте мене за рік. Я вам свою адресу залишу...

Службовка

— Я так вірив, що й тепер не можу це облишити...

І тепер... Що б мені не казали, що б я не читав, щоразу лишаю собі невеличку шпарину. Спрацьовує інстинкт самозбереження. Захист. Перед армією закінчив інститут фізкультури. Останню, дипломну практику проходив в «Артеку», працював вожатим. Там стільки разів промовляв високі слова: піонерське слово, піонерська справа... нині нерозумно звучить... А тоді сльози на очах...

У військкоматі попросив: «Відправте мене до Афганістану...» Замполіт нам читав лекції про міжнародне становище, це він сказав нам, що ми всього лише на одну годину випередили американських «зелених беретів», вони вже перебували в повітрі. Прикро за свою довірливість. Нам втовкмачували, втовкмачували і, нарешті, втовкли, що це — «інтернаціональний обов’язок». До краю дійти ніколи не можу... Поставити у своїх роздумах крапку... «Зніми, — кажу собі, — рожеві окуляри». Виїжджав я не у вісімдесятому і не у вісімдесят першому році, а у вісімдесят шостому. Але ще всі мовчали. У вісімдесят сьомому я вже був у Хості. Ми взяли одну гірку... Семеро наших хлопців поклали... Приїхали московські журналісти. Їм привезли «зелених» (Афганська народна армія), нібито це вони відбили гірку. Афганці позували, а наші солдати в морзі лежали...

До Афганістану в «учебці» відбирали найкращих. Страшно було потрапити до Тули, до Пскова чи Кіровабада — брудно і душно, а в Афган просились, домагались. Майор Здобін почав нас із Сашком Кривцовим, моїм другом, умовляти, щоб ми забрали свої рапорти:

— Хай краще Синицин загине, аніж хтось із вас. На вас держава стільки витратила.

Синицин — простий сільський хлопець, тракторист. Я вже з дипломом, Сашко навчався на факультеті романо-германської філології Кемеровського університету. Він неймовірно співав. Грав на фортепіано, скрипці, флейті, гітарі. Музику писав. Малював добре. Ми жили з ним як брати. На політгодинах нам про подвиги розповідали, про геройство. Афганістан, стверджували, — та сама Іспанія. І раптом: «Хай краще Синицин загине, аніж хтось із вас».

Побачити війну було цікаво із психологічної точки зору. Насамперед вивчити самого себе. Мене це вабило. Розпитував знайомих хлопців, хто там був. Один, як я тепер розумію, локшину нам на вуха вішав. У нього на грудях виднілась велика пляма, наче від опіку, літерою «р», він зумисно розхристував сорочку, показував. Вигадував, як вони вночі з «вертушок» на гори сідали, ще я запам’ятав, що десантник три секунди — янгол, до розкриття парашута, три хвилини — орел, поки летить, решту часу — тяглова кобила. Ми приймали все за щиру правду. Трапився б мені зараз цей Гомер! Таких потім викривав з ходу: «Якби був мозок, то була б контузія». Інший хлопець, навпаки, відмовляв:

— Не потрібно тобі туди їхати. Це бруд, а не романтика.

Мені не подобалось.

— Ти пробував? Я теж хочу спробувати.

Він навчав, як лишитися живим.

— Вистрілив — відкотись на два метри від місця, з якого стріляв. Ховай за дувал чи за скелю ствол автомата, щоб не побачили спалаху, не засікли. Коли йдеш, не пий, не дійдеш. У караулі — не засни, дряпай собі обличчя, кусай за руку. Десантник біжить спочатку, скільки може, а потім — скільки треба.

Батько в мене вчений, інженер, мама — інженер. Вони з дитинства виховували в мені особистість... Я хотів бути особистістю... За це... (Сміється.) Мене виключили з жовтенят, довго не приймали в піонери. Бився за честь. Пов’язали галстука, я його не знімав, спав із ним. На уроках літератури вчителька осаджувала:

— Не говори своє, говори за книжкою.

— Я неправильно розповідаю?

— Не так, як у книжці.

Наче в казці, де цар усі фарби не любив, окрім сірих. І все в тому царстві було мишачого кольору.

Нині я закликаю своїх учнів (працюю в школі):

— Учіться думати, щоб із вас не зробили чергових дурників. Олов’яних солдатиків.

До армії мене вчили жити Достоєвський і Толстой, в армії — сержанти. Влада в сержантів — необмежена, три сержанти на взвод.

— Слухай мою команду! Що повинен мати десантник? Повторити!

— Десантник повинен мати нахабну пику, залізного кулака і ні грама совісті.

— Совість — це розкіш для десантника. Повторити!

— Совість — це розкіш для десантника.

— Ви — медсанбат. Медсанбат — біла кістка ПДВ (повітряно-десантних військ). Повторити!

Із солдатського листа: «Мамо, купи барана і назви його Сержантом, приїду додому — вб’ю».

Сам