Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

костюмі. Пістолет Макарова впритул його не бере, а з автомата лише зі ста метрів куля дістає... У нас шоломи тридцятих років, каски придуркуваті... (Замислюється.) За це... Багато за що там було соромно... Чому ми такі? Американські спальні мішки зразка сорок дев’ятого року, лебединий пух, легенькі. Японські спальники чудові, але короткі. А наш ватник кілограмів сім важить, не менше. У вбитих найманців ми забирали куртки, кепки з довгими козирками, китайські штани, у яких у паху не натирає. Усе брали. Труси брали, оскільки труси — дефіцит, шкарпетки, кросівки теж. Придбав я маленького ліхтарика, ножика-кинджальчика. Ще їсти завжди хотілось... Голод! Стріляли диких баранів. Диким вважався баран, що відстав на п’ять метрів від стада. Або міняли: два кілограми чаю на одного барана. Чай трофейний. Гроші з бойових приносили, афгані. У нас їх, хто званнями вищі, відбирали. Тут же, на наших очах, між собою ділили. У патрон заб’єш, зверху порохом присиплеш — кілька папірців збережеш.

Одні хотіли напитись, інші вижити, треті мріяли про нагороди. Я теж хотів нагороду. У Союзі зустрінуть:

— Ну, що в тебе? Що, старшино, комірчиною завідував?

Прикро за свою довірливість. Замполіти нас переконували в тому, у що самі вірили.

Настанова замполіта перед поверненням додому: про що можна говорити, про що — ні. Про загиблих не можна, тому що ми велика й сильна армія. Про нестатутні відносини не розповідати, тому що ми велика, сильна й морально здорова армія. Фотографії порвати. Плівки знищити. Ми тут не стріляли, не бомбили, не отруювали, не підривали. Ми — велика, сильна і найкраща армія у світі...

На митниці забрали подарунки, які ми везли додому: парфумерію, хустки, годинники.

— Не дозволено, хлопці.

Жодного опису не складали. Просто це був їхній бізнес. Але так пахло зеленим весняним листям... Ішли дівчата в легких сукнях... Промайнула в пам’яті та щезла Свєтка Афошка (прізвища не пам’ятаю — Афошка та й Афошка). Першого ж дня свого приїзду до Кабула вона переспала із солдатом за сто афошок, поки не розібралась. За кілька тижнів брала по три тисячі. Солдатові не по кишені. А Пашка Корчагін де? Справжнє його ім’я Андрій, але називали Пашкою через прізвище.

— Пашко, подивись, які дівчата!

У Пашки-Андрія була дівчина, вона прислала фото свого весілля. Ми чергували коло нього ночами — боялись. Якось уранці він повісив на скелі фото — і розстріляв із кулемета.

— Пашко, подивись, які дівчата!

У потязі наснилось: готуємось до виходу на бойові, Сашко Кривцов запитує:

— Чому в тебе триста п’ятдесят патронів, а не чотириста?

— Тому що в мене медикаменти.

Він помовчав і спитав:

— А ти міг би розстріляти ту афганку?

— Яку?

— Ту, що навела нас на засідку. Пам’ятаєш, четверо загинули?

— Не знаю... Я, напевно, ні. У дитячому садочку й у школі мене дражнили «бабієм»: дівчаток захищав. А ти?

— Мені соромно...

Він не встигає договорити, за що йому соромно, я прокидаюсь.

Удома на мене чекає телеграма від Сашкової мами: «Приїжджай, Сашко загинув».

Я стояв біля його могили:

— Сашко, мені соромно за те, що на випускному іспиті з наукового комунізму я отримав «п’ятірку» за критику буржуазної демократії. Провів порівняльний аналіз. Ти мене розумієш... Ми поїхали до Афгану сліпими... Нині вже говорять, що ця війна — ганьба, а нам нещодавно вручали новенькі значки «Воїн-інтернаціоналіст». Я мовчав... Навіть сказав: «Дякую!» Сашко, ти там, а я тут...

Мені потрібно з ним розмовляти...

Старшина,

санінструктор розвідроти

— Він у мене маленький зростом був. Народився маленький, як дівчинка, вага — два кілограми, зріст тридцять сантиметрів. Боялась на руках тримати...

Притисну до себе:

— Моє ти сонечко...

Нічого не боявся, лише павука. Приходить з вулиці... Ми йому нове пальтечко купили. Це йому виповнилось чотири рочки... Повісила я те пальтечко на вішак і чую з кухні: шльоп-шьоп, шльоп-шьоп... Вибігаю: повний передпокій жаб, вони з кишень його пальтечка вистрибують. Він їх збирає:

— Матусю, ти не бійся. Вони добрі. — І назад до кишені запихає.

— Моє ти сонечко.

Іграшки любив військові. Дарувала йому танка, автомата, пістолета. Начепить на себе і марширує по хаті.

— Я солдат... Я солдат...

— Моє ти сонечко. Пограйся у що-небудь мирне.

— Я — солдат...

Йти до першого класу, не можемо ніде купити костюма, який не приміряємо — він у ньому тоне.

— Моє ти сонечко...

Забрали до армії. Я молила не про те, щоб його не вбили, а щоб не били. Я боялась, що будуть знущатися сильніші хлопці, він же такий маленький. Розповідав, що і туалет зубною щіткою змушують чистити, і труси чужі прати. Я цього боялась. Попросив: «Надішліть усі свої фото: мама, тато, сестричка. Я їду...»

Куди їде — не написав. За два місяці надійшов лист із Афганістану: «Ти, мамо, не плач, наша броня надійна».

— Моє ти сонечко... Наша броня надійна...

Уже додому чекала, йому місяць лишався до закінчення служби. Сорочечки купила, шалик, туфлі. Вони й зараз у шафі. Надягла б у могилку... Сама б його вдягла, але не дозволили домовину розкрити. Подивитись на синочка, торкнутися... Чи знайшли вони йому форму за зростом? У чому він там лежить?

Першим прийшов капітан з військкомату:

— Тримайтеся, мати...

— Де мій син?

— Тут, у Мінську. Зараз привезуть.

Я опустилася на підлогу.

— Моє ти сонечко!!! — Підвелась і накинулась із кулаками на капітана:

— Чому ти живий, а мого сина немає? Ти такий великий, такий сильний. А він маленький... Ти — чоловік, а він — хлопчик. Чому ти живий?!

Привезли домовину, я стукала в домовину:

— Моє ти сонечко! Моє ти сонечко!

А тепер ходжу до нього на могилку. Впаду на камені, обійму:

— Моє ти сонечко...

Мати

Поклав до кишені шматок свої землі — народилось таке почуття в потязі...

У-ух! Війна! Я буду воювати. Були, звичайно, серед нас і боягузи. Один хлопець не пройшов комісії через поганий зір, вискочив радісний: «Пощастило!» За ним ішов інший в черзі, його теж не взяли, він мало не плакав: «Як я повернуся до своєї частини? Мене два тижні хлопці проводжали. Хоч би виразка шлунка була, а то зуби болять». У самих трусах прорвався до генерала: через якісь хворі зуби не беруть, то нехай вирвуть ці два зуби!

У мене з географії в школі була «п’ятірка». Заплющую очі