Агата Тушинська - Наречена Шульца

Дуже скоро я зрозуміла, що тут, у Дрогобичі, нічого доброго Бруно вже не чекає. Що б він не зробив — не змінить статусу гімназійного учителя малювання. Та ще й такого, який постійно мусить працювати на авторитет. Та ще й маючи ті свої приховані й водночас явні таємниці. Може, я помилялася? Часом він визнавав мою правоту. Тепер навіть частіше, коли я починала розмову на цю тему. Може, зважував у думках зухвалі плани виїзду, мабуть, ретельно прораховував, як це йому властиво: на помешкання стільки, на перші місяці стільки, родині надіслати стільки і стільки. Сто злотих мало б їм вистачити. Адже є Ізидор… Він, здається, навіть почав розглядати ідею покинути роботу у школі.

Писав подання, клопотання, листи до знайомих. Що, можливо, у Львові чи у Варшаві щось би знайшлося для нього. Він зі свого боку готовий на все: може навчати малювання, ручної праці, навіть математики… Його влаштує найменша посада, якщо, ясна річ, розмір зарплатні буде враховувати той факт, що він якоюсь мірою утримує родину. Йому відмовляли, він знову писав, просив…

Бо ж він усе досконало знав. Був розумним не лише у своїй творчості. Часто скаржився мені, іншим, у листах до тих його таємничих знайомих і повірниць, як складно писати у самотності провінційного містечка. Як душить його тутешнє повітря, людська ницість і загалом мізерність життя. І що треба бути героєм, аби тут займатися мистецтвом.

У великому місті людина може сховатися, загубитися в натовпі таких, як вона. А тут ти під прицілом кожного дурня. Усіх знаєш, бодай з вигляду, дарма що крадешся під стінами. І кожен хоче щось знати, нехай не читав, але чув, а може, просто так говорили інші. А хто такий Леонек? А чи вулиця Крокодилів — це наша вулиця Стрийська? А той соняшник на ринку — справді страждав на слонову хворобу? Він переймався тим, як його тут сприймали, як його метафізичні візії намагалися звести до дурних пліток. Ба, кожен хотів би мати ключ до незбагненного. Ключ або принаймні відмичку. Ні, літературі це не допомагає. Але кого вона обходить.

Трактував цей шум як частину тієї безладної метушні, на яку не варто витрачати сили. Слухав, злився, але довго про це не думав. Це життя мурашок і тарганів — працелюбно безглузде, приречене на швидкий кінець. У щілинах і шпарах вони кудись прямують одні за одними до тільки їм відомої мети, зі впертістю, запопадливістю. Навіщо? Навіщо, якщо не звучить струна… „Життя мусить бути творчо утилізоване. Інакше воно стає страшенно небезпечним та вбивчо безплідним”, — повторював він.

Навіть ті, хто взагалі не чули про жодні „Цинамонові крамниці” й узагалі нехтували літературою, не могли зачепити його гірше. Тепер він сідав писати з колишньою затятістю, але й з новим розпачем.

А я справді почала задихатися у Дрогобичі. Я вже не хотіла присвячуватися без змісту і впевненості. Так, я прагла бути з Бруно, але на моїх умовах, може, всупереч тим першим щедрим імпульсам, що буду для нього завжди і без застережень. Це було запаморочення власним почуттям — прекрасне, але лише на початку зв’язку. Тепер я вже не хотіла загрузати в жалюгідній, передбачуваній дрогобицькій буденності. Її понурий привид постійно мене лякав. Не для того я навчалася у Львові, не для того пізнавала над Секваною мистецький Париж… За будь-яку ціну я хотіла вирватися з котла провінції та родинно-сусідських обмежень.

Я намагалася серйозно поговорити з ним на цю тему. Почула: може, не зараз, бо зараз… Я була близькою до відчаю. Здається, дозрівала до бунту. А він, розуміючи це, тягнув мене в кінотеатр, у цукерні, до Пільпелів. Я ж починала бачити у цих дружніх домах, у цих тихих зібраннях і балачках справжню пастку для себе, для нас обох. Лише згодом зрозуміла, що в одному товариському колі в Закопаному було більше життя, пристрасті й жарту, ніж у протухлих нафтою й болотом місцевих елітах. Але тоді я вже вирішила втекти з Дрогобича.

Невдовзі доля зіграла зі мною злий жарт. Я втратила роботу в дрогобицькій школі. Так зване скорочення ставок. Мабуть, я мала занадто добру освіту — з тими, хто з докторською дисертацією, самі лише клопоти. Я повернулася в Янів, до батьків. Але про найголовніше не забула.

Я звідси втечу. З Янова, з Дрогобича. З Бруно, а хоч би й без Бруно.

1935 рік розпочався для Бруно погано. Раптово, через серцевий напад уночі, помер коханий старший брат Ізидор. Той, який завжди вірив у творчість Бруно, хоча, мабуть, не розумів її до кінця. Спонсор „Цинамонових крамниць”. А водночас благодійник усієї родини, підприємець, бенефіціар того нафтового буму, що в якомусь невизначеному і все більше віддаленому майбутньому мав озолотити весь Дрогобич. Та ще й перед тим якісь його справи пішли не так, — урешті не лише в зовнішньому світі скаженіла криза, — і вся його родина виявилася у скрутному становищі. А її дрогобицька частина мусила перейти на утримання Бруно. Мати, сестра, неповносправний племінник… Усі без засобів до існування. Це була справжня катастрофа — емоційна й матеріальна.

Тепер Бруно мусив рахувати кожну копійку. І гнатися за кожною копійкою. Хоча він і раніше сумлінно рахував. Місячний дохід у школі — 200–240 злотих, залежно від року, плюс надбавки. Якісь професійні переформатування, перегрупування: не гордував різницею у 5–7 злотих — мусить бути повернута… Жалюгідні премії. А ще медична страхівка — невеличкий внесок, але все ж…