Агата Тушинська - Наречена Шульца

Мій Бруно. Великий Бруно. Я справді пишалася. Пробачила йому навіть ідеалізацію батька.

Звісно — це не була література для кожного. І, що цікаво, я не знайшла тут ані сліду від тієї звичної зухвалості, що на малюнках. Ну, може, один раз, у двозначностях поведінки Аделі, котра своїм пантофликом, який „ледь помітно тремтів і поблискував, ніби зміїне жало”, повалила Батька на коліна… Може, ще, коли у „Вулиці Крокодилів” дівчата-помічниці „завмирали у зневажливих вихилясах” та, „кокетуючи взуттям”, нападали на „збудженого глядача”. Але це заледве тінь — та й то іронічна — його мазохістської одержимості. Знав, що слово має більшу вагу, що назване втрачає свою чарівність? Що може стати небезпечним? Загрожує скандалом?

Але, з іншого боку, оті візійні, але водночас доволі конкретні описи з „Вулиці Крокодилів”. Вулиці розпусти. Ті повії, котрі „йдуть хижацькою плавною ходою і в недобрих, зіпсованих обличчях мають незначну ваду, яка їх перекреслює: кривий чорний зиз або розірвані роти, або відсутність кінчика на носі”. Вони справді такі були? Мабуть, так. Він знав їх — саме тих „кокеток”? Звісно, знав. Вистачало добре придивитися до окремих малюнків Бруно. Я придивлялася.

І, мабуть, найцікавіше — розголошена всім і вся остаточна таємниця цієї дільниці, що є нічим іншим, як „ферментацією прагнень, вибуялою завчасу і від того безсилою та порожньою”. Бо „в ній ніщо не завершується, ніщо не доходить до свого definitivum, усі починання зависають у повітрі, всі жести зупиняються передчасно і не можуть вийти поза певну мертву лінію”.

Може, він написав це для мене, виправдовувався про всяк випадок? Але ж тоді він ще не знав мене. Тоді чому якогось ранку я натрапила на книжку, розгорнуту саме на цих сторінках? Сам хотів підвести мене до цих думок? Намагався сказати мені, що „це” є лише фікція, гра, ніколи не доведена до кінця? А може, це просто вітер — я завжди спала з відчиненим вікном — хотів почитати про „вибуялі нездійснення”, якими „все закінчується”.

Усе-таки він трохи наражався. Хоча б заувагою про учениць, які „мають у поглядах той нечистий натяк, ув якому вже зачаїлася вгадувана майбутня зіпсутість”. Як на учителя, це доволі необережні формулювання. Я воліла, щоб моїх дівчаток це не стосувалося. Його вже колись, як сам мені розповідав, звинуватили в непристойності. Під час виставки в курортному будинку в Трускавці, яка мала покращити домашній бюджет Шульців, місцевий депутат чи навіть сенатор вимагав зняти зі стін графічні роботи з „Книги Ідолопоклоніння”. Бо це скандал і публічне зіпсуття…

Якось це пережилося, бо роботи вочевидь були вже продані (за смішну ціну!), але тепер часи змінювалися. Для єврейських художників, безумовно, не на краще. Зі школи вже доходили чутки, що учні скопіювали малюнки Шульца і почали обговорювати нагайки, чорну білизну й дивні уподобання свого професора. Добре, що чув про це лише приятель фізик…

Бруно постійно мучила тривога. Зрештою, він завжди її відчував, тож, як не дивно, причин для хвилювань радше побільшало, ніж поменшало. Коливання настроїв зростало все сильніше й сильніше. Успіх „Цинамонових крамниць” спочатку його окрилив. Він був здивований таким чудовим сприйняттям книжки. Пишався проведенням вельми улесливих аналогій з Рільке, Русселем[37], Жироду[38], Блейком.

А водночас його боляче зачіпало й виводило з рівноваги кожне, хай навіть злегка критичне, слово. Це, мабуть, характерна хвороба дебютантів, але в нього — як і все інше — надмірно перебільшена, на межі цілковитої зневіри у власній прозі. Так, ніби він не довіряв своєму талантові й боявся, що втратить його, а може, вже втратив і є всього лиш автором літературної містифікації. Я підтримувала його духовно, але не знаю, чи мені це вдавалося. Він чекав підтримки не від найближчих, тільки, здається, від якогось Бога Літератури, єдиного і всемогутнього, який раз і назавжди винагородить його своїм визнанням і вручить йому викарбуваний з бронзи сертифікат величі. Сміявся, коли я про це говорила, хоч не знаю, чи його це трохи не ранило, що жартую на такі важливі теми…

Для заспокоєння я читала йому вголос найпрекрасніші речення із „Крамниць”, які переписала собі на листок картону й носила в торбинці. Хто як не Геній, мій Геній, мій Майстер міг написати їх. Хоча б оці:

„Суботнім пополуднем я виходив з матір'ю прогулятися. З півтемряви сіней ми відразу поринали в сонячну купальню дня. Перехожі, блукаючи в золоті, мружили очі від жару, немов позаліплювано їх медом, під відкопиленою верхньою губою виднілись їхні ясна і зуби. І всі блукальці цим золотим днем несли на собі однакову спекотну гримасу, ніби сонце…”

Або ось ці, що описують чудернацьку пташарню Батька:

„…тут-таки небо вкрилось якоюсь кольоровою висипкою, осипалося розхвильованими плямами, які росли, дозрівали — й раптом наповнили простір дивним народом птахів… Серед них були птахи двоголові або з надмірно великими крилами, були й каліки, що накульгували в повітрі однокрилим недолугим польотом… Деякі з них літали навзнак, наділені тяжкими незграбними дзьобами, схожими на колодки й замки, навантажені кольоровими наростами, й були сліпі”.