Агата Тушинська - Наречена Шульца

Нафтові вишки блищали, наче якісь сучасні святині невідомої віри. Спочатку мені траплялося дивитися на них з подивом, але згодом вже тільки з неохотою і почуттям кривди. Бо вишки блищали, а з придорожніх ровів витікала густа ропа, якесь чорне шмаровидло і мастила. Скрізь тхнуло. І Тисмениця вже не була рікою, а резервуаром смердючих відходів, болісно нагадуючи про віддаленість мрій від реальності. А ще вілли промислових магнатів, нафтових мільйонерів, що виростали на масному, просякнутому нафтою ґрунті, поруч із кривими халупками єврейської бідноти, демонстрували, що примара багатства може розвиватися швидко.

І це мала бути ота країна екзистенційного дива? Я не розуміла Бруно. Мені не вкладалося в голові, що він хоче тут існувати як провінційний учитель, що не має інших прагнень. Попри успіх першої книжки в літературних салонах столиці, він не шукав там місця для себе. Боявся, мабуть, мого набридання, трактував це як небажаний примус. Може, навіть жалкував, що він не сам. Бо тоді ні перед ким не мусив би виправдовуватись щодо своєї пасивності. І щодо повіву вітру над дрогобицьким ринком, який завжди був для нього магічною подією, частинкою вічності, що об'єднувала землю з космосом, а не медичною загрозою для зору і нюху.

Він мав свої причини наполягати на своєму, я — свої. Я пообіцяла йому дещо після наших перших зближень. Він також дещо мені пообіцяв. Сподівався, що зі мною приборкає свої виснажливі, і для нього також, сексуальні фантазії, що ми будемо нормальною парою. Я відчувала, що допоможу йому в цьому. Що зумію, нехай на якомусь перехідному етапі, навіть ціною власного сорому. Я була доросла, знала, навіщо чорна білизна і черевички з високими підборами. Ми навіть могли разом побавитись. Іноді. А чому б і ні? Чому не я? Чому не личить? Чому? Тепер він ніби завагався у спільних обіцянках. Віддалився від мене, може, його еґо зміцніло надміру. Почав вислизати з дому. Частіше рахувати гроші. Писати більше листів, які ховав від мене. А я почала задумуватись, чи знайду в собі стільки терпеливості, щоби справді допомогти йому. Бо ж бачила, що й в інших, більш буденних, справах наші дороги також розходяться.

Він ідеалізував цей свій Дрогобич. Я здригалася, коли він співав гімни на його честь. Вихваляв ту забуту частинку мали, вбачаючи в її застиглості й мертвоті незрозумілу мені силу. Та водночас скаржився, що йому бракує інтелектуального спілкування, що він не розвивається, не має доступу до книжок і часописів. Йому не вистачало лекцій у залі „Сокола”, кінотеатру „Ванда”[36], позичальні книжок. Не міг насититися виступами на недільних літературних пополуднях у приватній єврейській гімназії або під магнолією на веранді в домі Пільпелів.

Та справжній Дрогобич був, однак, провінційним і парафіяльним. Бруно мусив це розуміти, навіть якщо не говорив мені про це. Я відповідала тим самим. Не повторювала йому всього, що чула в крамничках, у пральні або в цукерні Жиґулевського. Особливо після того, коли він видав книжку.

Він? Той огидний учитель ручної праці? Це хворе, моя пані, „ку-ку”, може й польською, але зрозуміти неможливо. Одні крутили пальцем біля скроні, інші прямо казали, що не розуміють, чим таким у тій Варшаві захоплюються. Більш обізнані говорили про снобізм. І багато хто запитував: навіщо таке писати, для кого?

Я дуже люблю цю фотографію Бруно. На сходах його будинку. Він тут такий, якого я знала. У ньому повно дрібних, ніжних протиріч. Спокійний, але привабливий, сидить на сходах свого будинку з пером у руці. Делікатно, трохи таємничо усміхнений, обіцяє поглядом якусь чергову історію? Злегка позує, з розгорнутим зошитом на колінах. Пише, малює ескіз? Елеґантно вдягнений у свій вихідний сірий костюм і краватку. А водночас усе дуже по-домашньому. Замість черевиків має на ногах капці, знамениті пантофлі, в яких човгала вся родина Шульців і які мене завжди дратували, а часом навіть виводили із себе. Може, це мала бути фотографія для якоїсь статті про дрогобицьку зірку польської літератури, в якій планували обрізати нижню частину?

Спокійний, але привабливий, сидить на сходах свого будинку з пером у руці

Це, безумовно, фотографія з часів нашого зв’язку, здається, навіть після публікації „Крамниць”, бо такого погляду він раніше не мав надто часто. Але не знаю, хто її зробив. Може, хтось із його колег учителів, можливо — той його приятель Кущак? А може, я сама? Хтозна? Але я б точно припильнувала, щоб він мав на ногах відповідне взуття.

Сама я читала „Цинамонові крамниці” з подивом. Адже знала той світ з власного досвіду. Досить було визирнути через вікно, щоби побачити цю звичайну реальність дрогобицької провінції, художню візію якої створив Бруно. І якщо правда життя мене радше відштовхувала — окрім природи! — то її творче перевтілення захоплювало. Ці стрімкі словесні образи, цей простір, що панує над усім. Кравці, помічники, коминярі, тіні справжніх постатей, але із власним буттям. І все затримане у важкій атмосфері, однак не у тій нафтовій, а сповненій ароматною курявою, поміж книжок, карток, пророцтв давніх цадиків. У цій прозі реально відчутний дотик хутра і терпкий смак порепаної шкіри,