Агата Тушинська - Наречена Шульца

">[32]: „Вважаю «Цинамонові крамниці» за книжку неймовірно чудову. За рекорд утіленої поезії, якого давно в нас ніхто не досягнув. Ця книжка викликає стільки ж захоплень, скільки й рефлексій. Я говорив про її спорідненості, однак відчуваю, що вона не залежить від них. Ця книжка виникла у дивовижний спосіб самонародження. Це книжка-знайда, книжка-сирота, книжка-Червона Шапочка, яка зненацька переростає у бентежний буревій часу, захоплення, поезії, зворушення, усміхів і сліз”.

Такою на початку була тональність більшості відгуків — захоплення, здивування, зачудування… Формою, оригінальністю й усім світом „дорогого Бруно” — нової зірки польської літератури.

Перш ніж „Цинамонові крамниці” потрапили до книгарень, у „Літературних новинах”[33] був опублікований розділ під назвою „Птахи” із доволі дивним анонсом: „Найближчими днями накладом «Рою» вийде роман Броніслава Шульца під назвою «Цинамонові крамниці». Друкуємо фрагмент цього роману”.

Броніслав!? Роман? З якого дива? Чи можливо, щоби Бруно сам погодився на ополячення свого імені? Він подивився на мене з підозрою, коли його про це запитала. Бо ж на обкладинці збірки оповідань, а не в газеті, написано Бруно, Бруно Шульц! Це було безглуздя, не варте коментарів. Варте було те, що він невдовзі тримав у своїй прекрасній, невеликій і міцній долоні. Його перша книжка. Також прекрасна, невелика і міцна. „Цинамонові крамниці”… Його перепустка до слави!

Коли з’явилися „Крамниці”, якийсь час Бруно був насправді піднесений. Я з радістю дивилася на нього. Він з неприхованою гордістю показував знайомим власний примірник, тим більше, що на палітурці був його малюнок.

Посипалися рецензії — йому на радість та здивування. Ці оповідання було визнано розкішними, а його самого — „першокласним явищем”. Про нього писали найбільші й найважливіші — в газетах, а перед тим часто в листах, змішуючи слова визнання із пропозиціями приятелювання: Налковська, Ґомбрович, сам „маестро із Закопаного” Віткаци. Я також зітхнула з полегшенням, бо хоча ніколи не сумнівалася в його прозі (малюнків, визнаю, часом не розуміла, а часом боялася), — тим не менше він міг би на все життя залишитися недооціненим дрогобицьким „генієм”. Він, здається, навіть трохи випростався і вже не тримався так судомно за стіни.

На „антиінтелектуальному літературному горизонті” Дрогобича з’явився хтось важливий. Оригінал, який не підлизується до „огидної потвори — публіки”. Якому, щоправда, не вистачає на експрес до столиці, але силою слова він не поступається її мистецьким гігантам. Ба більше — не клопочеться про їхню прихильність, споглядаючи все з безпечної відстані затхлої нудьги.

Це було дивне місто, як писав поет Мар’ян Гемар[34], екзотичне й родинне, ніби з фарсу й оперети, місто-комік і предмет жартів, місто несподіваних фортун і фіаско, фіґляр і спекулянт. Властиво — півтора міста. Напівпольське, напівєврейське і напівукраїнське.

Для Бруно ті „півтора міста” — то був увесь його світ. Родинне гніздо і джерело натхнення. Це була його земля обітована, Атлантида, Америка, до якої подорожні пливли роками. Літературний тріумф лише увиразнив цю істину. Юна, захоплена успіхом „Цинамонових крамниць”, одразу болісно це відчула. Покладала надії на радикальні зміни в їхньому житті, на щось нове: місто (бодай Львів), роботу (бодай у рахівництві), мабуть, і сімейний стан, бо вже й самі сприймали себе як наречених.

Це була його земля обітована

Вона могла погоджуватися, що місцева аура, люди, краєвид найбільше його надихали. Але для неї Дрогобич не був зачарованим місцем, яке „зійшло в саму есенційність”[35]. Світ єврейського містечка не став її світом, хоч творили його ще діди. Трактувала його як галицьку діру, з якої треба втікати до свободи при першій-ліпшій нагоді. І вона відчувала, що така нагода от-от з’явиться. Не розуміла спротиву Бруно. Ну, зрештою, можна писати про своє містечко: „Чарівність і загадковість анахронізму — заповідник Часу”. Але це лише література — не справжнє життя.

У справжньому житті там усе відгонить нафтою, криві вулички, скрізь сміття або курява. Жовте болото на ринку, вампір на гостинці й досконала цибуля. Ось привілеї Дрогобича, за однією з тодішніх лічилок. Тутешні мешканці віками пишалися солеварнями, всі королі, від Казимира Великого до Станіслава Авґуста, вживали тільки тутешню білосніжну сіль. У XIX столітті бочка солі, поруч із золотою короною, з’явилася навіть на гербі міста. Але вже невдовзі почалася катастрофа під маркою промислової революції. Виросло повно нафтових вишок, фахівці й злидарі з усієї Польщі вирушили сюди, аби збагатитися на „рідкому золоті”.

Процвітав Борислав — нафтове серце Польщі. Після Варшави і Лодзі — третє промислове місто в країні. Неподалік розвивався трускавецький курорт, куди приїжджали столичні люди, переповнюючи променад і танцювальні майданчики. На шикарних автомобілях під’їжджали під кабінети інгаляцій та грязьових ванн. Навіть сам маршал