Агата Тушинська - Наречена Шульца

Старанно додавав, повністю прибитий, пригнічений. Бо як же він має жити, як творити, якщо завтра йому може не вистачити на олівці, на фарби для малювання. Я не надто могла йому допомогти. Заробляла, поки заробляла, набагато менше. Та й, зрештою, він все одно не прийняв би від мене допомоги.

Він намагався впоратися з цією ситуацією. Просив. Переконував. Наполягав. Жебрав у шкільного керівництва. Звертався з проханням про відпустку, про додаткові години, про можливість перейти на іншу, вище оплачувану роботу… Скаржився, що його клопотання застрягло десь у секретних системах міністерства. Долучав посвідчення й оцінки зі школи, його рекомендували директор та куратор освіти як старанного учителя, котрий сумлінно виконував свої обов’язки. Просили разом, аби їхньому підопічному надали можливість віддатися літературній праці. Від нього відхрещувалися відмовами або мовчанням. Іноді щось там йому підкидали з великої милості. Ніхто тут — ні в Дрогобичі, ні у Львові — не збирався сприймати Шульца так, як Познань Корнеля Макушинського[39], якому місто призначило постійну місячну платню в розмірі 500 злотих…

Він став ретельним, як ніколи раніше. Все намагався записувати. Я колись знайшла листок паперу зі стовпчиком витрат. А радше з нотатками, що скільки коштує. Якщо треба буде купити…

У нього не виходило, він перекреслював, витирав, що ледве можна було розібрати. Спершу те, що найважливіше: матеріали, фарби для малювання, олівці — 10/14/17 злотих. Далі решта: хліб — 30 ґрошів, м’ясо — 80, цілий костюм у кравця на замовлення — 40 злотих. Добрі черевики — близько 17 злотих, новий роман у книгарні — приблизно стільки ж.

Далі вже у стовпчик — одне під одним.

Обід із трьох страв на Ковальській — 1,25 злотого.

Парфумерія „Ощадливість” — презервативи найвищої якості „Неля”. Для реклами, півдесятка — 1,50 злотого.

Вазеліни й пудри на вагу — без ціни. (Перекреслив.)

Нижче записав: стоматологічна новинка — шляхетна імітація платини.

Але що крилося під останнім записом: „брл” — 1 злотий? Брульйон, бордель?

Не знаю, ніколи не наважилася запитати. Хоч невеличке розслідування провела. Брульйон — міг бути, міг. Траплялося, що якийсь добрий стільки коштував. Але бордель? Я й гадки не мала, скільки „це” може коштувати. І що саме? Звичайна еротична послуга, а може, „це” — дещо більше, що було в нього на думці? Отже, не бордель, ані борделик, ані борделище, як казав Мундек. За „це”, безумовно, треба було платити додатково. Прецінь більше уваги мусили йому присвятити ці дівчата. Але якщо хотів лише дивитися або торкатися їхніх ніг… Близька до спазмів, я воліла не продовжувати цю тему. Зате відтоді уважніше приглядалася до його брульйонів.

Але колись згодом, випадково і краєм вуха, вона почула розмову двох учителів про „ці справи”. 2 злотих — така зазвичай була ціна у дрогобицьких повій. Зітхнула з полегшенням. Але тут-таки знавець життя з великим носом додав, що він платив лише один злотий. Бо завдяки своїм чоловічим якостям і заслугам мав п’ятдесятивідсоткову знижку! І вона вже знову ні в чому не була впевнена.

Хто каже про перемогу? — запитував мене часом Бруно, цитуючи поета. Вижити — це головне. Я часто нагадувала йому ці слова. Хоча він сам узагалі цього не підтверджував. Складався радше із протиріч. Був ніжний і чужий водночас. Як вогонь і попіл. Здавався і несміливим, і розбещеним. Емоційно він іноді відлітав так далеко, що, дотягуючись до нього руками, я відчувала себе, наче античний герой, або й справді, наче та мітична Юнона.

Він говорив про виживання як головний принцип природи. Гм… А сам був зворушливо добрий. Я чула, що він крихтами цукру годував виснажених восени, осовілих мух. Не знаю, чи справді так було. Але мене це розчулювало. Як і розповідь про його матір, що ділилася сиром з мишами, аби ті не з'їли її припасів. Він мав відкрите серце й нікому не бажав кривди. Соромився б її. Як соромився перейти через кімнату, коли всі на нього дивилися. Або публічно виступити, або просто повідомити, що він є. Творить.

Усе мало служити мистецтву. Бо тільки воно давало надію. Воно єдине обіцяло порятунок у житті — надто болісному, якому він не міг протистояти, як будь-який інший. Мужчина. Чоловік? Учитель? Брат. Син. Він мав багато ролей. Але цікавила його тільки та одна: мистець.

Літо 1935 року вони провели в Закопаному. Юна раділа особливо. Вона з нетерпінням чекала цих моментів. Нарешті вони могли використати його приятелювання і знайомства, що з’явилися після виходу його дебютної книжки. Сподівалася, що, може, їй врешті вдасться перетягнути Бруно на свій бік, знайти альтернативу для його Дрогобича. Може, його нові знамениті приятелі, на чолі з головним Віткаци, переконають його у перевагах іншого світу.

Шульц ще перед тим їздив до Закопаного. А точніше — від якогось часу до Віткаци в Закопаному. Заради цього знайомства, спершу в листах, а згодом особистого, він покидав свій Дрогобич і вирушав — який жах