Ярослава Дегтяренка - Ярино, вогнику мій

хихикаючи, цьомкнули старого в зморшкуваті щоки. – Ох, Боже мій! І чому я такий старий? Був би я хоч років на п’ять молодшим, то відправився б до бусурманів і вас двох із собою б прихопив, щоб там одразу одружитися з обома!

Дівчата, приховуючи збентеження, знову захихотіли і почали розпитувати старого про те, як він зимував.

– Спав, як байбак! – вигукнув Лаврін і потягнув носом повітря. – Яринко, а що це Улянка сьогодні готує? Капусняк! Ага! Це я вчасно приїхав. Якби вона ще розщедрилася і чарку мені налила! Але вона ж така жадібна!

– Обов’язково наллє, дідусю! Тітонька так за тебе хвилювалася, що й змарніла вся, – усміхнулася Ярина, знаючи, що Лаврін любить смачно поїсти і при цьому перехилити чарочку.

– Ну, я пішов! – і старий утік у хату.

Лаврін, таки отримавши за обідом чарочку, залишився погостювати на невизначений час. А через кілька днів, на величезну радість Яринки, приїхали її хрещений і брат. Близнюки здивовано дивилися одне на одного – за цю зиму Ярема теж витягнувся і подорослішав. Вибравши момент, хлопець розповів сестрі, що в листопаді від діда прийшов гнівний лист, у якому той ганив Петра, звинувачуючи його в тому, що це він зманив Ярему на Січ. Та ще й Ярина за братом попхалася! Не менш гнівно відгукувався Станіслав і про онуків, звинувативши обох у чорній невдячності, і вимагав, аби Петро негайно повернув їх обох додому.

– Мені навіть соромно було читати його хрещеному, – говорив Ярема (Петро був неписьменний), – дід так гнівався, наче це ми в усьому винні! А хрещений на диво спокійно все вислухав, мовивши, що у нашого діда серце з перцем і йому треба дати час охолонути, а потім спокійно з ним поговорити. Ми ж на Березань зараз їдемо і по дорозі зазирнули до вас. Тільки я побоююся, що дід не повірить хрещеному! Ох, сестричко! Мені так не хочеться туди повертатися! На Січі я почуваюся потрібним, немов я вдома.

Яринка замислилася. І зрозуміла, що за цю зиму Воробенки стали для неї наче рідні батьки. І їй також не хотілося повертатися до діда, де вона нікому не потрібна. Так, життя в дідовому домі було ситим і зручним, проте душі там було холодно, а загублена у степах бідна хатка Воробенків зігрівала любов’ю та добротою. Ярина гірко зітхнула, розуміючи, що навряд чи вона залишиться жити в них. Тому нікому і словом не обмовилася про своє бажання.

Петро і Ярема погостювали у Воробенків зо два дні. Але потім Петро вирушив до Березані сам, бо Ярему наполегливо запросили погостювати.

Всю дорогу до Березані Дубченко напружено розмірковував над майбутньою розмовою. Йому хотілося, щоб хрещеники повернулися жити до Станіслава, бо він забезпечить їм краще майбутнє. Але в містечку Петро дізнався, що всі козаки вирушили воювати з поляками. А ще люди розповіли, що нещодавно Станіслав овдовів. Але як таке сталося, ніхто не хотів казати – люди лише соромливо відводили очі. Тоді Петро поквапився до господи приятеля.

Дубченка зустріли Настя з Любою. І обидві невимовно зраділи, дізнавшись, що близнюки живі та здорові. Адже обидві вважали, що їх усе-таки наздогнав і вбив Лукаш. А коли Петро запитав, що сталося з Маланкою, то Настя знітилася, а Люба в сум’ятті вискочила з кімнати.

– Сталося так… – почала Настя, але замовкла, нервово смикаючи своє намисто. – Коли Станіслав повернувся минулої осені, покійна Маланка набрехала йому, що Ярема та Ярина втекли до вас. Він зробив вигляд, що повірив їй, проте уважно слідкував за нею. Адже я його добре знаю! Його й чорт не обдурить! А цієї весни Станіслав знову поїхав воювати, залишивши дім на Лукаша. А потім несподівано повернувся зрання, пішов в опочивальню і там застав Маланку з Лукашем. Ми всі думали, що він їх обох прямо в ліжку порубає, але Станіслав наказав посадити Лукаша під замок. Маланка все плакала і благала пощадити хлопця. Каялася, що це вона в усьому винна, бо давно замислила близнюків позбутися, щоб усю спадщину отримати, а Лукаш нічого не знав і ні в чому не винен. Але Станіслав не став судити їх, як годиться,[15] а запропонував Маланці вибір – або її покарає, а Лукаша пощадить, або навпаки. Тоді вона вимолила Лукашеві життя, і Станіслав наказав відвести її до річки, посадити в мішок і втопити. Народ збігся подивитися, і тут привели Лукаша. Ох, бідний хлопець! Він упав перед Станіславом навколішки і благав скарати його, як завгодно, лише б Маланку врятувати. Видно, він сильно її кохав. Тоді Станіслав наказав відпустити Маланку, а Лукаша тут же на місці посадити на палю. Господи! – Настя затулила обличчя руками і замовкла, не в силах продовжувати свою страшну розповідь.

Трохи опанувавши себе, жінка продовжила:

– Коли Лукаша саджали на палю, то Станіслав змусив Маланку дивитися на це. Вона не витримала і знепритомніла. А він наказав привести її до тями, схопив за волосся, повернув обличчям до вмираючого Лукаша та каже: «Дивись на свого коханця! Це ти, твоя хіть його до палі довели!» Після цього Станіслав не вигнав Маланку, але попередив, що коли він повернеться, то вона пошкодує, що й на світ народилася. А потім ми знайшли її в стайні. Повісилася вона… – тут Настя не витримала і заридала вголос. Для сердешної жінки такий безбожний вчинок Станіслава був гірший за його зраду. Нещасна нарешті второпала, що стільки років віддано кохала нелюда.

Петро слухав і ніяк не міг осмислити почуте. У його розумінні коханці скоїли смертний гріх і заслуговували покарання, але не такого ж нелюдського! Він бачив багато горя і насильства на своєму віку, сам не раз убивав, але здригнувся від такої звірячої помсти. «Боже, і це мій друг дитинства!» – з гіркотою думав Петро.

– Ти знала, що вони полюбовники? – запитав він Настю.

– Так. Тільки розкажи я йому все, він би мені не повірив! Подумав би, що я це навмисне брешу, щоб дружину перед ним очорнити. Адже він у Маланці душі не чув, – гірко зітхнула жінка. – Дивно, що він вирішив залишити Любу в себе. Як Маланка повісилася, ми повідомили йому про це, і він наказав дівчинці чекати його повернення. Я ось усе думаю, що він із цією бідолахою зробить. Невже вистачить совісті з неї познущатися, коли її матір занапастив?!

Петро зітхнув. Йому жаль