Тетяна Ковтун - Вирій загублених душ

підказує їй, що відбувається переставляння якихось кодів. А монітор викидає вже іншу табличку: «Увага! Починається процес пропалювання!». Анну охоплює відчуття спокою і млості, але на екрані висвітлюється чергова вказівка: «Помилка з пулом пам’яті!». Далі густий басовий сигнал комп’ютера і миготіння, з’ява фатального повідомлення: «Зникає код доступу до карти пам’яті!».

Та, що сиділа перед комп’ютером, відкрила очі і озирнулася навкруги. Дзвінок біля вхідних дверей розривався. Це повернулися хлопці. Від них війнуло чимось, схожим на медичний препарат. Жінка повернулася до своєї кімнати, все ще приходячи до тями. Спогад про сон швидко розвіювався, наче дим. «Що це було? Якийсь алегоричний спектакль у дусі Фонвізіна. Звідки на мене звалився цей антикваріат?»- подумала мадам Фужерон, допила глінтвейн і подивилася на стінний годинник. Була північ. Анина злітна смуга стала ще коротшою.

IV

Сильвіо Конті приїхав до Парижа навмання. Він уже третій місяць не мав жодної звістки про Анну і тепер сподівався лише на випадковість. Із прозорливістю божевільного він, не роздумуючи, подався до готелю, власником якого був його давній друг. Гість із Неаполя оселився в маленькій квартирі Марка Рекара, яку той тримав на своєму балансі потай від дружини. Тут італієць нарешті заспокоївся. Здається, він таки зможе розшукати свою белла донну. Спосіб, у який це можна зробити, підказав йому Марк, коли вони по-приятельськи сиділи за келихом шампанського. Ідея полягала в тому, щоб визначити місцезнаходження втікачки за мобільним телефоном. Приятель мав знайомого в міністерстві внутрішніх справ. Той посміявся з історії, яку йому розповів Рекар, і як справжній француз визнав інтригу гідною уваги.

Тепер треба було молитися, щоб Аня увімкнула того самого подарованого «Панасоніка». Незабаром Сильвіо вже дзвонив своєму операторові мобільного зв’язку під приводом, що в аеропорту його обікрали. Відповідь була блискавичною: викрадачка апарату, який належить синьйору Конті, перебуває за двісті кілометрів звідси, в департаменті Шампань-Апенніни, у містечку поблизу Реймса. «Що не кажи, а ці французи молодці!» — радів старий Конті, прямуючи вранці поїздом у згаданому напрямку. Старий не наважувався заздалегідь телефонувати Анні, щоб її не наполохати. Він це зробить, коли наблизиться до самої оселі, де вона мешкає. Під загрозою викриття жінка зустрінеться з ним.

Автостанція розташовувалася неподалік від залізничного вокзалу. Сильвіо вирішив пройтися пішки. Відзначивши з-поміж пам’яток Марсові ворота, італієць прочитав на якійсь табличці, що історія Реймса тягнеться з часів Римської імперії і що тоді це місто мало назву Дурокорторум, що походить від кельтського durum «фортеця» і латинського cort «цитадель». Колишня римська провінція тепер для нього, Сильвіо Конті, й справді виглядала як неприступна фортеця. Насправді ж це йому належала чарівна бранка, яку ховали за ворітьми цієї цитаделі.

За годину італієць дістався до Сен-Дізьє — містечка з кількох вулиць, де мешкала Анна, і надіслав їй повідомлення зі свого мобільного телефону. Жінка, здавалось, очікувала, що італієць її таки знайде. Місцем зустрічі визначили відділення зв’язку. Його белла донна, дуже схудла й аж почорніла, стояла з переляканим обличчям на вулиці під дощем у плащику. Побачивши її, Сильвіо сплеснув руками:

— Санта Марія! Що вони з тобою зробили!

— Мовчи! Ти навіжений. Нас можуть побачити. Навіщо приїхав? — відповіла жінка так само італійською.

Вони заховалися в альтанці, до якої в таку негоду зазирати ніхто б не наважився. Сильвіо для більшої конспірації розкрив парасольку. Лава, на яку вони сіли, увібрала в себе вечірню вологість грудня.

Нарешті Анна заговорила своїм звичайним спокійним, м’яким голосом.

— Так, я тепер живу у Франції. Але це не та країна, про яку я мріяла.

Жінка зітхнула і трохи помовчала. По її обличчю котилися краплі дощу. Хоча, можливо, це були сльози. Аня продовжила:

— Ти помиляєшся, якщо сподіваєшся налякати Фужерона італійською сторінкою біографії його дружини. Хвороба зробила цього чоловіка безстрашною людиною. Він не цікавиться ні моїм минулим, ні майбутнім, тому що одружився зі мною з корисливою метою. Едмон — ігроман, живе одним днем.

— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів Конті.

– Є наркотик, проти якого Едмон не може встояти — задоволення від виграшу. Для цього не потрібно навіть виходити з дому. Досить увімкнути комп’ютер — і ти опиняєшся у віртуальному казино. Дуже зручно. Менеджери стежать за кожним порухом твоїх рук. Одне неправильне рішення — і з твоєї банківської картки автоматично знімають гроші. Тепер живемо за мої заощадження.

Сильвіо вмить спалахнув:

— Сміливий блондин! Не знає ні страху, ні сорому. Ет! Я завжди знав: для француза кохання — це можливість задовольнити своє марнославство. Едмон хитрістю завоював те, чого інакше ніколи б не мав.

Старий підскочив на місці і забігав альтанкою туди-сюди.

— А що діти цього Фужерона?

— Вони не надто дружать із дисципліною, — повільно, ніби опираючись якимось своїм думкам, сказала Аня. — Але біда не в тому. Вони не мають серця. Мені було самотньо. Я прив’язалася до їхньої кішечки. Хлопці почали її гонити. Потім вона кудись зникла. Учора Едмон натрапив у садку на якийсь дивний горбок. Коли розгріб його, побачив нашу воркотуху.

Сильвіо дивився на свою співрозмовницю з розпачливим виразом і, здавалося, ледь стримував обурення. Аня мокрою від дощу долонею провела по своєму волоссю і здригнулася, певно, від холоду.

— Едмон тільки посміявся з цієї пригоди, — далі вела вона. — Сказав, що в деяких районах Франції вважають, якщо тіло здохлої кішки покласти біля яблуні, що перестала родити, то вона почне цвісти. Щоправда, при цьому в сусідніх садках дерева можуть загинути.

Італієць перестав снувати альтанкою і піддав ногою якийсь камінець:

— Дикуни! Ці галли були варварами — ними й залишилися.

— Боюсь, цей садизм не останній. Маю підозру, що Даніель має свого брата Поля за жертву.

— Невже?

— Якось пізно ввечері я вийшла на подвір’я і побачила таке… Поль був загорнутий у біле простирадло і стояв упритул до бетонного муру. Здавалося, хлопцю було зле, потім у нього закотились очі. Даніель незворушно фіксував на камеру мобільного телефона все, що коїлось із братом. Потім Поль обтрусився і, наче нічого не сталося, побіг собі геть. Я подумала, що, певно, хлопчаки гралися. Тепер стало модно фільмувати на молільнику все, що заманеться. Хоча… хтозна, чим може обернутись у майбутньому цей дурний жарт.

— Що робитимеш з усім цим?

Аня стенула плечима:

— Хіба я можу вибирати? Доводиться жити в обставинах, які мені запропоновано.

– І хто ж їх пропонує? Фужерон, цей помисливий нездара? Слухай-но! Ти приїхала до Франції не тільки тому, що тобі потрібно було більше хліба. А й тому, що тобі для життя була потрібна свобода. Ти ж сама казала мені, що