Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

— Спершу відпочинь з дороги, — порадила Лівана. — Робота не вовк, в ліс не втече.

Повз них пропливла вдала репродукція на картину Пікассо «Аваньйонські дівчата».

Перекусивши і намилувавшись пейзажами за вікном, вони полетіли у лабораторію континенту Х. Після кількох невдалих кроків Людина в масці призвичаївся до нових умов пересування і навчився вільно спрямовувати своє тіло в потрібному напрямку.

Перед дверима в лабораторію, яка, до речі, теж плавала у повітрі, вони вдягли білі халати і у прозорому, як целофан, ліфті, піднялись на третій поверх.

Операцією «ППЧВ» керував професор Лігєрі — худий, старий у великих окулярах в роговій оправі. Прихід Людини в масці не збентежив і не здивував його.

— Привіт, — доброзичливо усміхнувся Людина в масці.

— Щасливо, — відповів старий і відвернувся до телескопу.

Людина в масці стенув плечами і оглянув лабораторію. Капсула була невеличка — 15 сантиметрів у діаметрі, звужена на кінцях. Вона лежала у прозорому склепі. Годинник пробив 13-ту пополудні. Відкілясь випурхнули тендітні панночки в білих халатах. Вони підняли склеп, дістали з нього капсулу, піднесли її Людині в масці і зникли, задкуючи, за дверима.

— Розбийте не нести будете, — сказав Лігєрі.

Бурмотіння Лігєрі видалося Людині в масці якимось відхиленням. Він не поспішав розбивати склянку, навпаки міцніше її стис, уважно подивився на Лігєрі, перевів погляд на Лівану.

Та безтурботно усміхалась.

— Середину в заглядай, Не…

Людина в масці покрутив капсулу, намагаючись відшукати, де воно відкривається.

Лігєрі нервово закрутив головою, підійшов до нього і вихопив капсулу з рук. Крізь лінзи Людина в масці побачив збільшені відсторонені очі Ліг’єрі і подумав, що старий не сповна розуму. Лігєрі поставив капсулу поруч з мікроскопом і лишив на ній свою руку.

«Хтозна що», — подумав Людина в масці, а вголос мовив:

— Послухайте я від Голубої Леді. Вона вам мала повідомити про мене, — він не особливо переймався тим, чи Леді повідомила комусь чи ні. — Я мушу доставити «ППЧВ» в скляну гору… — Людина в масці замовк, помітивши, що стрий не слухає його. Він обернувся за поясненнями до Лівани, але вона зникла.

Тим часом Лігєрі достав з кишені халату носову хустину і зашморгав до носа її вміст.

«Божевільний». — подумав Людина в масці.

«Треба йому чого», — подумав Лігєрі і спитав:

— ?Такий ти хто, — засовуючи хустку назад до кишені.

«Глухий». — вирішив Людина в масці і повторив усе мовлене раніше голосніше.

— Кричи не так. Повезли глухих. — сказав Лігєрі і загигикав.

«Він ще й жартує,» — розлютився Людина в масці.

До Лігєрі звідкілясь підпливла порожня філіжанка. Він миттю підхопив її і виплюнув у неї каву, дістав зі стола чайну ложку, опустив її у філіжанку, виловив звідтіля дві ложки цукру і всипав їх у цукорницю, що підплила слідом. Потім професор виплюнув три цукерки «Ітроса» у літаючу коробку. Цукерки плюхнулись у три порожні квадратики.

— Послухайте, Лігєрі, що відбувається?

— Треба що. Подобається це мені, думаєш, — промимрив Лігєрі і заходився випльовувати рибу на літаючу пательню.

Він витягнув з рота довгий риб’ячий скелет, а потім почав діставати звідти по кістці. Нарешті настала черга риб’ячого тіла. Щука шкварчала і підстрибувала на пательні, перетворювалась зі смаженої в сиру. Зрештою рибина плюснулась в літаючий полумисок з водою, розкрила розрізаний бік, в який влетіли її нутрощі. Після цього вона зробила кілька рвучких видихів махнула хвостом і шурхнула у вікно.

Людина в масці витер чоло рукою.

— Віддайте мені капсулу, — сердито мовив він.

— Маком з дулю.

— А! Так ти ще й лаятись. — Людина в масці підступив до Лігєрі. Той поспішно торкнувся капсули вказівним пальцем і вона зникла. Лігєрі зареготав.

— Віддайте капсулу, старий дурню, — грізно мовив Людина в масці.

— Фіг на пішов.

— Бувай, ідіоте. Піду пошукую когось привітнішого.

— Доріжка скатертиною. Котись, котись, — Лігєрі знову загигикав.

Людина в масці розвернувся з наміром заїхати своєму співрозмовнику межи очі. Але обмежився тільки тим, що покрутив пальцем біля скроні:

— Клініка по тобі плаче.

— Здрастуй, Людино в масці. — сказав Лігєрі, цього разу привітно.

В коридорі лаборантка, яка подавала капсулу Людині в масці, мила пробірки.

— Що з ним таке? — запитав Людина в масці.

— Ви про що?

— Він відібрав у мене капсулу. З ним неможливо говорити.

— О, ви не знаєте. — протягнула вона без жодної емоції, похапцем глянула на Людину в масці і продовжила мити пробірку.

— Не знаю чого?

— Ви справді не знаєте, чи жартуєте?

— Бога ради, не знаю я нічого. Розкажіть мені все.

Дівчина якийсь час мовчала.

— Лігєрі винайшов еліксир вічного життя і випробував його на собі, — врешті сказала вона, — Спершу ми не помітили нічого особливого. Але потім все в ньому перемінилося.

Він перетворився із 30-ти на 80-ти річного. Так як нас кожен день наближає до старості і смерті, так його — до молодості, народження. Він все робить навпаки. Розмовляти з ним практично неможливо, адже він проживає життя у зворотному напрямку.

— Матінка милостива! — сплеснув руками Людина в масці. — А потім?

— Що потім?

— Що з ним буде потім, після того як він народиться?

— Знову зістариться за один день, а далі почнеться все спочатку.

— Оце так попав,