Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

— Звідки ти так багато знаєш про Прилісне? — спитала Либідь зацікавлено.

— Я ж тут народилась, — повела Ханна плечима. — Коли була молодшою, то майже не бувала ніде, крім Далекого, але коли живеш на одному місці, то з часом навіть маленькі шматочки інформації складаються в цілі історії про довколишні поселення та людей, які в них живуть.

— Гаразд. Але як ми пояснимо, чому взагалі двоє белатів, двоє дарвенхардців та троє сервусів опинились лютої зими на південному краю імперії? Це взагалі небезпечне і дике місце, навіть коли не такі морози і нема вовків, — зауважив Тигран.

Ханна хвилину мовчала, але не через розгубленість — її блискавичний розум шукав відповідь.

— Якщо від Прилісного пройти ще день на захід уздовж кордону, то можна потрапити до так званих Солоних Печер. Там великі поклади солі, але найціннішими є гарячі джерела. Їх вода зцілює багато болячок. Ми скажемо, що Анна, яка взагалі гарно розбирається в медицині, вирішила попри зиму і загрози відвести туди Тараса, щоб вилікувати, адже після травми він був ледь живий. Води допомогли загоїти тіло, але не зцілили його глухоти та німоти. Тарас виглядає трохи нездоровим, адже він справді після хвороби, і це буде нам на руку. Чи додумай деталі сама. А наші белати хай будуть або братом і сестрою, або ж нареченими. Чи навіть чоловіком і дружиною — як бажаєте? Бо в те, що ти потягла просто друга чи знайомого взимку в таку мандрівку, важко буде повірити.

Я відчула, як щоки спаленіли. Те, що вигадувала Ханна, було чудовою історією. Але останнє питання... ми з Тарасом могли б удати кого завгодно.

Я переповіла йому все.

— Іронія долі. Ми можемо бути, ким захочемо? Тоді обирай, — мовив він з усмішкою. Я відчула, що шаріюсь ще більше — особливо під пильним поглядом Тиграна.

— Брат і сестра. Так буде простіше, — мовила я спершу українською, а тоді — белатською. Ханна хитро всміхнулась.

— Гаразд. Але є ще одна проблема. Ми з тобою більше схожі на родичів, тобі не здається?

Я кивнула. Так, ми з дарвенхардкою — як близнючки.

— Уяви, що б ти в мені змінив, брате, — звернулась я до Тараса. — Аби ви могли мене впізнати, а інші не порівнювали б нас із Ханною за першого ж погляду. Гадаю, художник може вигадати щось краще, ніж інші.

Тарас примружився.

— А що, як я не хочу нічого змінювати?

— Коли нікого стороннього поруч не буде — я маску зніматиму, не переймайся, — мовила я з усмішкою.

— Що я маю робити?

— Малюй.

І він намалював — провів рукою по моєму обличчю, а я налаштувалась на те, аби ділитись із ним своїми силами. Колись уже змінювала зовнішність Златодари, додаючи в її волосся зеленого кольору, а тепер спробувала викликати те відчуття, аби змінити щось у собі.

Відчула, як обличчя на мить потепліло — і заморгала.

Поряд хтось захоплено видихнув.

— Ну як, проблему вирішено? — повернулась я до Ханни. Та гмикнула:

— Непогано.

— В нас є вода? — спитала я. Либідь простягнула мені флягу і я вилила трохи рідини на землю. Та майже миттєво замерзла — але лід виявився білим через сніг під ним. Я провела над ним рукою — і утворилось сріблясте люстерко.

З нього на мене поглянула рудоволоса дівчина. Загалом обличчя було схожим на моє, хіба губи трохи повніші, і щоки — кругліші. Але змін було більш ніж достатньо. І тепер, завдяки рудому волоссю, ми з Тарасом справді видавались братом і сестрою.

— Очі лишив різними. — посміхнулась я. А тоді не втрималась і поглянула на Тиграна. Той смішно наморщив носа і похитав головою.

— Запам’ятала, — мовила я і труснула головою. Тоді поглянула вдруге в люстерко — я знову стала собою. Перетворення далось неймовірно легко — це трохи злякало мене, хоч я спробувала приховати свої почуття. Я поклала руку на люстерко і поглянула на неї по-іншому — від моєї долоні в землю, в різні боки простягнулись тонкі пульсуючі пломінці. Одні віддавали мої почуття та сили, а інші — притягували. І тих, других, було явно більше. Землі кортіло поділитись зі мною енергією. На теренах Дикого краю такого не було. Я й дивовижні речі там робила не так легко, як перетнувши кордон. В чому справа? Я опинилась на землях Патрії, але ж Дикий край іще не так далеко... Можливо, є інша причина?

— Все в порядку? — спитав обережно Тарас. Я забрала руку з льоду. Кортіло розповісти про свій здогад — але я стрималась. Ханні про моє відкриття знати не слід. Принаймні поки що.

— Так. Я трохи втомлююсь, коли роблю такі речі, — збрехала. — Але нам час іти. Легенда завершена?

Ханна кивнула.

— Майже. Дорогою