Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

— Так і було. Я обрала.

Я прихилилась до Тиграна, поклавши голову йому на плече, і поглянула на вогонь.

— Годі сваритись. Я розповіла тобі, бо не хочу це приховувати. Не від тебе.

Тигран вивільнив свою руку з моєї і обійняв мене за плечі. Я відчула, як він заспокоюється.

За якийсь час, заколисана тріскотінням вогню і тихим диханням друга, я заснула.

— Нам потрібна історія про те, хто ви всі такі, — мовила Ханна за сніданком, перевіряючи наконечники своїх стріл.

— І, судячи з тону, ти вже маєш ідеї. — мовила Либідь. Я поглянула на неї і мимоволі всміхнулась: дівчина потягалась і виглядала після сну та з посмішкою сліпуче-сонячною. Мимоволі зауважила, що й Ханна дивиться на Тигранову сестру без тієї явної настороженості, що пробивалась з темряви довкола неї, коли дарвенхардка говорила до мене чи, тим паче, Златодари.

— Гадаю, Анно, тобі варто спробувати для себе роль белатки. Неозброєним оком видно, що ти ніколи не вчилася битись і особливо важко не працювала. А ще, якщо ти будеш белаткою, ні в кого не виникне запитань, чому ми всі тебе супроводжуємо і оберігаємо. Тарас... — поглянула дарвенхардка на мого колишнього хлопця. Почувши своє ім’я, той уважно поглянув на неї, хоч, звісно, не розумів ні слова. — Теж буде белатом. Але, гадаю, йому варто прикинутись глухонімим. Багато сервусів і дарвенхардців володіють мовою жестів, тому я подумала, що було б доцільно говорити всім, що Тарас втратив слух і голос нещодавно. Скажімо, внаслідок певної травми. Ми маємо вигадати, якої саме. Якщо ви заговорите якоюсь мовою, окрім белатської, вас усіх кинуть до в’язниці та стратять. Як і мене. Тому раджу нам усім бути в цьому плані дуже обережними. Белатською усі володіють, чи не так?

І тут тільки я усвідомила, що справді — до того ми розмовляли патрійською. Ханна володіла нею досконало, тому це якось не привернуло моєї уваги.

Я переклала Тарасові її слова. Він кивнув.

— Гаразд. Але тоді мені треба постаратись не реагувати взагалі ні на які звуки, бо нас розсекретять. Адже дарвенхардці усі дуже уважні, чи не так?

Видно було, що він почувається абсолютно не в своїй тарілці через те, що не розуміє, про що йде мова, коли хтось говорить, а смикати мене повсякчас не хоче. Треба буде при нагоді почати вчити його белатської, адже хтозна, коли ми знайдемо шлях з цього світу до нашого рідного.

— Так, ти маєш постаратись. — мовила я, а тоді заговорила белатською до інших: — Він вдаватиме глухонімого якнайкраще.

— От і добре, — мовила Ханна. — Що ж, далі. Мені не треба нікого з себе вдавати, я й так дарвенхардка. А от вам, Тигране й Либеде, треба прикинутись сервусами, так само, як і Златодарі, коли вона нас наздожене. Це дозволить вам мати при собі зброю. Взагалі... Було б добре вам зіграти роль дарвенхардців, щоб мати більше прав, але інші, такі, як я, зможуть легко вас викрити, до того ж виготовити луки вам ніхто не зможе та й не візьметься за таку справу, бо це явний злочин. Для кожного дарвенхардця лук створюють індивідуально, а після смерті воїна його зброю знищують, тому й готові нам взяти ніде.

— Ми б і не встигли навчитись ними користуватись, не переймайся. Адже ви не лише стріляєте зі своїх луків, чи не так? — мовила Либідь. — Якщо ти скажеш, що ми маємо зараз виконувати виключно твої вказівки і супроводжувати вас трьох — до нас же ніхто не матиме ніяких вимог чи претензій?

— Не матиме, — погодилась Ханна, складаючи стріли назад в сагайдак. Схоже, все з ними було гаразд. Усього стріл було зо два десятки.

— Тоді все в порядку, — погодився з сестрою Тигран. — Будемо сервусами. Але ж вони носять уніформу, хіба ні?

— Так, і треба при нагоді її дістати. Але до того — скажемо, що дорогою ми натрапили на величезних вовків і вони добряче пошарпали весь наш загін. Всевлад та Златодара лишились, аби добити зграю, а ми повели наших белатів у безпечніше місце. В селі... м-м-м... Прилісному ви взяли такий одяг, аби добратись до найближчого містечка і не замерзнути, а там плануєте дістати звичну уніформу. Сутичка з вовками була справді неймовірно складною, ви переламали майже всю зброю, а тому взяли в Прилісному те, що там було. Адже ваша зброя хай і непогана, та явно не з Циркути. Прилісне знаходиться в п’ятдесяти кілометрах звідси, але значно західніше по кордону, ніж ми зараз знаходимось. Це маленьке глухе село, яке радше нагадує хутір, там знаходиться всього кілька сервусів і вкрай рідко бувають дарвенхардці. Там навіть жодного белата немає — що неймовірна рідкість для цих країв. Але там є резиденція одного белатського купця, який раз на кілька років, коли йому вже геть нічого робити, приїздить туди пополювати. Значно безпечніше сказати, що ми були в Прилісному, ніж в Барговому, яке є розвиненішим поселенням. Між Прилісним і Далеким є кілька дрібних сіл, але вони знаходяться північніше, і тому ми їх оминули. А в Далеке вирішили зайти все ж тому, що в нас закінчуються припаси, ваших коней вбили вовки і треба придбати нових. Комунікація між селами слабка і в основному звістки стосуються торгових чи інших побутових справ, про